Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Імовірно, вийшли б у Середньовіччі,— посміхнулася Шарлотта, що допомагала дядькові вивантажу ватися.— Сподіваюся, наші не дуже засмутилися, що довелося так довго чекати.

— Я теж,— погодився Гумбольдт.— Еліза терпіти не може, коли її страви остигають. Беріть по сумці й біжимо додому. Погода просто жахлива.

Біля порогу вони обтрусилися, як мокрі собаки. Дослідник вийняв із сумки ключ і відімкнув двері.

— Ми вдома!

Ніякої відповіді.

— Чи є хтось?

За деякий час з’явився Мицик.

— О, привіт! Ну й довго ж вас не було. Ми вже почали турбуватися.

— Де всі?

— Не знаю. Лєна з Бертом у стайні, ми з Віллі зібралися до міста, а де Еліза, невідомо, можливо, нагорі.

— Є щось підкріпитися? Ми голодні як вовки. Стомлююча була подорож.

Мицик засмучено подивився у бік кухні.

— Боюся, нічого. Щойно ви виїхали, Еліза пішла до своєї кімнати. Покликати її?

— Не треба, я сам до неї піднімуся,— Гумбольдт зняв пальто й повісив його на вішалку. Оскар і Шарлотта зробили так само, а потім зняли й брудне взуття.

— Ну і як? Де ви були? — відчувалося, що Мицику уривається терпець.

— Оскар тобі розповість,— сказала Шарлотта.— Я теж піду до Елізи.

— Я б теж до вас приєднався,— швидко запропонував Оскар, не звертаючи уваги на розчарований погляд Мицика.

— Тоді ходімо,— посміхнулася дівчина.— Сподіваюся, вона не розсердилася, що ми так спізнилися.

Вони разом піднялися по сходах.

Нагорі було дуже тихо. Було таке враження, що будинок неначе вимер. Кімната Елізи розташовувалася у кінці коридора. Це було найсвітліше приміщення у всьому будинку. І не тільки через еркер і декілька вікон: цей бік будинку виходив на південь, і сюди цілий день світило сонце.

Гумбольдт уже стояв біля дверей.

— Елізо?

Ніхто не відповів. Підійшов Оскар і уважно прислухався.

— Вона там, я чую. Здається, вона співає.

Гумбольдт постукав іще, цього разу більш наполегливо.

— Елізо, ми повернулися. Можна зайти?

Однаково ніякої відповіді.

Дослідник обережно натиснув на ручку дверей. У кімнаті було темно й задушливо. Пахло кіптявою та прянощами. Ставні були зачинені, штори запнуті. Тільки на вівтарі Елізи горіли свічки. Язички полум’я тремтіли від протягу.

Еліза стояла на колінах перед вівтарем і розгойдувалася. Секретер праворуч вона перетворила на щось на кшталт священної скриньки. Там вона зберігала свої молитовники, магічні зілля, суміші й еліксири. Вона прикрасила цей предмет меблів хустками й вишивками зі своєї батьківщини, тому вони й охрестили його вівтарем. Гаїті, батьківщина жінки, розташовувалася біля західної частини острова Еспаньйола в Карибському морі. Дика й первісна країна. Жителі цього краю спеціалізувалися на магії всяких сортів як білій, так і чорній. Еліза була справжньою знахаркою й займалася зціленнями та пророкуваннями. Пісня, що її вона зараз співала, звучала похмуро та зловісно.

Очі жінки були заплющені. Вона відкрила їх, коли відчула присутність гостей.

— Ми повернулися,— повторив Гумбольдт.— Я думав, тобі буде цікаво. Нам багато чого потрібно розповісти.

Вона підвелася й розгладила одяг.

— Ви зголодніли?

Гумбольдт посміхнувся:

— Ти читаєш мої думки.— Він озирнувся: — Що ти тут робиш? Чому зачинені вікна?

— Я намагалася встановити контакт із богами моєї батьківщини,— похмуро відповіла Еліза.— Але їхні думки оповиті хмарами.

— Хіба не завжди так буває?

— Не для мене. Віднедавна вони більше зі мною не розмовляють. Я немовби осліпла. Перепробувала все можливе, але постійно натикаюся на стіну мовчання.

Вона потерла очі. Оскар помітив, що жінка плакала. Дослідник узяв її за руку.

— Ти нічого не хочеш нам розповісти?

— Ні,— відповіла вона.— Усе йтиме своєю чергою, як було визначено від початку часів. Ніщо не може цього змінити.

— Про що ти говориш?

Еліза опустила голову й тихо сказала:

— Про пророцтво.

— Пророцтво?

Жінка кивнула.

— Ти, звісно ж, пам’ятаєш, як ми познайомилися,— сказала Еліза.— Коли ти вперше приїхав на мою батьківщину.

— Природно,— відповів дослідник.— Це було дев’ять років тому,— повернувся він до Оскара й Шарлотти.— Тоді я вирушив у експедицію на Гаїті. Я досліджував місцеву магію, що називається вуду. Через те, що я дуже цікавився цим чаклунством, мені розповіли про Елізу. Вона — мамбо, жриця й була чаклунка. На відміну від чорних, бокорів, вона використовує свої здібності винятково в добрих цілях. Чужоземців рідко запрошують узяти участь у ритуалах, але мені пощастило. Я був присутній на церемонії на честь богині змій Дамбали. Ось там я вперше й побачив Елізу.