Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Мамонт обернувся й попрямував просто до нього. Зараз він був метрів за двісті від місця, де ховався юнак.

Від хвилювання Оскар не міг думати. Мамонтів уже цілу вічність не існує. Вони вимерли наприкінці минулого льодовикового періоду в Європі. Коли це було? Кілька десятків тисяч років тому?

Він іще раз подивився на синю смугу на обрії. І відразу зрозумів, що в цих горах було не так. Ніякі це не гори й не пагорби. Це крижана стіна. Льодовик.

Машина часу закинула його просто в льодовиковий період, за десятки тисяч років до його народження. У самісіньку середину місцевості, скутої льодом, снігом і холодом. І в самісіньку середину групи мисливців кам’яного віку, які злилися, тому що здобич прагнула від них утекти. П’ятеро мисливців із натугою просувалися по снігу за твариною. Мамонт був незрівнянно сильнішим і борознив сніг, неначе плуг. Останній із мисливців зупинився і щось крикнув іншим. Його товариші вповільнили біг і зупинилися. Вони розгублено обернулися до свого проводиря. Мамонт додав ходу й швидко втік, залишивши за собою хмару снігового пилу.

Оскар причаївся за березою. Крізь голі гілки можна було непогано роздивитися, що відбувається. Вигляд мисливців цілком міг нагнати страх. У них були кошлаті бороди й довге волосся. У деяких волосся було зв’язане вузлом на потилиці. Розглянути обличчя було майже неможливо — вони заросли до самих вилиць. Одяг складався здебільшого зі шкур, що були зшиті на кшталт грубих курток і штанів. На ногах були безформні черевики, які, однак, мали очевидну перевагу,— не провалювалися в сніг. На шкіряних ременях через плече висіли мішки, на поясах — ножі та гаки, у руках блищали сокири та списи. Різкі рухи свідчили про лють і розчарування. Один мисливець зі злістю застромив спис у сніг, інший посварився вслід тварині кулаком, вигукуючи лайку. Третій стягнув штани й виставив у напрямку мамонта свою дупу. Поки решта не зводила очей зі зникаючої дичини, він дивився точно в напрямку Оскара. Раптом мисливець скрикнув і миттю натягнув штани. Дико розмахуючи руками, він указав у напрямку юнака. Мисливці обернулися. Тепер у його бік дивилися всі.

Оскар завмер.

Навряд чи вони змогли його побачити, він був добре схований. Крім того, він сидів дуже тихо. Аж тут порив вітру приніс запах диму. Багаття. Як він міг забути? Тонкий стовп диму було чудово видно.

Втиснувшись у землю, як жук, він підповз до вогню й закидав його снігом. Багаття засичало, і в повітря зметнулися білі хмари пари.

— Ні, ні, тільки не це!

Оскар гарячково почав відгрібати зайвий сніг, але найгірше вже трапилося. Погляди п’ятьох мисливців, які нерухомо застигли на рівнині, були спрямовані прямо на це місце. Хоча його й не бачили, але чудово знали, що він там. Оскар краєчком ока помітив, як проводир висмикнув спис зі снігу й рушив у його бік.

— Ну що ж, вітаю вас, пане Вегенер,— вилаяв Оскар сам себе, поки розмірковував, що робити далі. Особливого вибору в нього не було.

Єдине, що мало сенс,— тікати.

Оглядаючись на переслідувачів, він пробрався між деревами на інший бік гайку. Не встиг відповзти далеко, як раптом наштовхнувся на щось велике. Спочатку він вирішив, що це дерево, але потім почув глибокий, добре знайомий голос батька.

— Знайшов нових друзів для гри? Оскар підвів голову. Над ним здіймався Гумбольдт.

— Батьку!

— Краще нам звідси забратися. Хлопці налаштовані досить ворожо,— він допоміг юнакові підвестися на ноги.— Ти в порядку?

Оскар кивнув.

— Але як… коли?

— Потім. Спочатку нам потрібно забратися звідси. Гарненький костюмчик. Я спочатку сприйняв тебе за ведмедя,— посміхнувся дослідник.

Оскар пробурмотів щось про теплоізоляцію, але від коментарів утримався. Яке щастя бачити батька!

Вони разом спустилися пагорбом униз.

— Де машина часу?

— Там, де трапилася аварія,— Гумбольдт указав прямо.

Оскар примружився. Він упізнав сніговий замет, що його він склав як точку відліку, і трохи далі від нього… машину часу. Поряд із нею стояла Шарлотта з Вілмою на руках.

— Ми кликали тебе. Чому ти пішов?

— Кликали? Але нікого ж не було,— заперечив Оскар.— Я дивився на всі боки. Вас не було.

— Були! Просто поряд із тобою. Але ти пішов.

— Я думав, ви продовжили подорож. Було холодно, і потрібно було щось робити,— почав виправдовуватися Оскар.

— Тоді захисне поле діє набагато краще, ніж я припускав,— посміхнувся Гумбольдт.— Ми весь час були тут. Я міг би простягнути руку й доторкнутися до тебе. Ми тебе справді кликали. Невже ти нічого не чув?