Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Прилад посилає хвилі, які обтікають машину кожні кілька секунд. Такої мінливості достатньо, щоб зробити машину невидимою для сторонніх очей. Для нас же, хто знає, де стоїть апарат, знайти його буде не складно. Ми просто увійдемо у внутрішню частину захисного поля, і машина знову постане перед нами.

— А чи не краще було б просто замаскувати машину? — запитав Оскар.— Чи не трапиться так, що ми її втратимо?

— Здорова думка,— кивнув Гумбольдт.— Однак маскування повинне бути таким, щоб упізнати апарат могли б тільки ми. Не хочеться, щоб замість нас на машині полетів хтось інший.

— А що трапиться, якщо ми повернемося після розвідки й не знайдемо машини? — поцікавилася Шарлотта.

— Назад ніхто не повернеться,— сказав Гумбольдт.— Ми опинимося в пастці часу. І щоб цього не сталося, прошу вас бути дуже уважними, коли залишаєте машину. Всі сіли? Добре, вийдемо вже на іншому березі. І не забудьте Вілму. Героне, ми з тобою ще маємо обговорити додаткову вагу. Тепер нас троє, Вілма плюс продовольство. Це може вплинути на твої розрахунки?

— Необхідне нове калібрування за масою,— заявив Герон.

— Так я й думав. Я щойно зважив. Разом із продовольством наша вага становить двісті п’ятдесят кілограмів. Використай це у своїх розрахунках, будь ласка.

— Розрахунок готовий,— відзвітувався робот.— Виправлення на масу зроблені. Машина готова до старту.

— Чудово. Ніщо не заважає нам вирушити в дорогу. Оскаре, Шарлотто, пристебніться. І не забудьте Вілму. Можливо, труситиме.

Погляд Елізи затуманився.

— Карле Фрідріху?..

— Гм?

— Ця машина…

— Що з нею?

— Не треба було її будувати. Щось тут не так. Я відчуваю.

Гумбольдт насупився:

— Це просто машина. Усе під контролем.

— Але мої почуття підказують…

Дослідник узяв Елізу за руку й поцілував у чоло.

— Не хвилюйся. Я вибрав такий час, у якому точно нічого не трапиться. До чаю ми повернемося. Усе готове?

Він піднявся на борт.

— Усе готове!

Гумбольдт сів попереду, поряд із Героном, і перевірив усе востаннє. Потім кивнув.

— Усе в нормі. Гаразд, можемо вирушати в нашу маленьку подорож. Героне, запускай двигуни!

Шарлотта схопила Оскара за руку. Пальці в нього були вологими. Здається, юнак злегка тремтів. Від холоду чи від хвилювання, сказати вона не могла.

— Усе в порядку? — пошепки запитала дівчина.

— У порядку. Тільки… а, однаково.

Їй здалося, що він щось приховує, але що саме, сказати було складно.

— Ти хочеш зі мною чимсь поділитися?

Він похитав головою:

— Ні, все чудово.

Обманювати в Оскара завжди виходило погано.

Шарлотта відразу здогадувалася, що він щось приховує. Але зараз їй не хотілося ставити запитань.

Із-під підлоги почулося низьке дзижчання. Почали обертатися металеві кільця.

— Ти так і не сказав нам, куди ми вирушаємо,— крикнув Оскар батькові.— У який час ми здійснюємо подорож?

— Хіба я не казав? — Гумбольдт обернувся до них, і на обличчі в нього з’явилася хитра посмішка.— Тоді нехай це буде для вас несподіванкою. Упевнений, вам сподобається.

Кільця оберталися усе швидше й швидше. Підлога під ногами здригнулася й завібрувала.

Війнуло жаром, і в повітрі запахло електрикою. Шум зростав. Одночасно ставало спекотніше. Шарлотті здалося, що її помістили під скляний ковпак. Гаряче повітря піднімалося від підлоги й від сидінь, воно огортало пасажирів і проникало під одяг. Спочатку відчуття було приємним, але зовсім скоро піт покотився градом.

— Це тимчасово,— крикнув Гумбольдт.— Коли ми віддаляємося від власного часу, стає жарко, коли повертаємося — холодно. Краще не звертати на це уваги.

Легше сказати, ніж зробити. Від спеки неможливо було дихати. Все тіло стало гарячим.

Потім почалися зміни. Все навколо немов відгородили шматком тьмяного скла. Шарлотта бачила сарайчик, Лєну, Берта, Віллі, Мицика й Елізу, але всі вони виглядали нечіткими. Потім раптом із нізвідки з’явилося ще троє. Дівчина затамувала подих. Це був Гумбольдт. За ним Оскар… і вона сама. Шарлотта з дивним відчуттям дивилася, як вона позадкувала й вийшла з хатини. Потім усі вийшли з хатини. Дивною качиною ходою компанія пройшла до дверей і зачинила їх. Почало сутеніти. Світло, що проникало крізь слухове віконце, стало зовсім тьмяним. Ранок скінчився, настала ніч. Електричні розряди на кільцях давали трохи світла. Шум зростав, кільця оберталися швидше. Шарлотта розстебнула куртку. Але не встигла вона дістатися до нижнього ґудзика, як знову посвітлішало. Чудовий теплий вечір. У слухове віконце упав промінець світла й побіг по підлозі. Потім він згас. Не минуло й десяти секунд. Невже пройшов цілий день? Ледь у голові промайнула ця думка, знову розвиднилося. І знову стемніло.