Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Еліза посміхнулася:

— Пам’ятаю, як ти до нас прийшов. Високий, гордий і зарозумілий — такий самий, як і сьогодні. Видно було, що ти не віриш у те, що ми робили.

— Ти маєш рацію,— розсміявся Гумбольдт.— Мені було цікаво, але налаштований я був скептично. Уважав, що все це просто трюки. Щоправда, недовго.

— Я проникла у твої думки. Побачила, що в тебе є невиконані справи. Справи, які потрібно завершити.

— Оскар,— кивнув Гумбольдт.

Шарлотта перевела погляд з Елізи на дядька.

— Ти знав про Оскара?

— Ні,— відповіла жриця.— Але я побачила образ хлопчика в думках Гумбольдта. І не просто тінь. Він був присутній десь на задньому плані, але ніколи не зникав.

— Так вийшло, що я до пуття нічого й не знав,— кивнув Гумбольдт.— Були деякі відомості, на які можна було обпертися. Листи, записи в щоденнику, копія свідоцтва про народження. Зустріч з Елізою підштовхнула мене повернутися до Берліна й почати пошуки.

— І я поїхала з ним,— продовжила Еліза.— Я побачила, що моє місце поряд із цим чоловіком, і зрозуміла, що маю покинути батьківщину. Отже, я вирушила слідом за ним.

— Ось так просто?

— Так просто,— Еліза підійшла до вікна й відсунула штори. Кімнату залило бліде денне світло.— Я просто знала. Мені потрібно супроводжувати цю людину, за однієї умови, звісно.

— Саме так,— погодився Гумбольдт.— Ти сказала, що повернешся до свого народу, коли завдання буде виконано.

— І ти погодився.

— Так,— відповів дослідник. Він помовчав.— Зачекай. То чи не це ти називаєш пророцтвом?

Еліза кивнула.

— А що це за завдання? — В Оскара раптом заканудило в животі. Йому дуже не хотілося почути відповідь.

— У тому-то й уся проблема,— сказала жінка.— Я не можу цього сказати. Поки що не можу. Я ще не знаю, що це. Знаю тільки дату.

— І коли це трапиться?

Еліза підняла голову й подивилася просто в очі

Гумбольдта:

— Завтра.

П’ятниця, 18 червня 1895…

Б ерінгер розглядався довкола. Земля за стайнями лежала перед ним немов на блюдечку. Можна було вільно стріляти в будь-якому напрямку. Добре. Ліс у цьому місці був не таким густим. Навіть озеро можна побачити.

«Багатий будинок,— подумав він.— Тут, напевно, можна щось прихопити. Такий дослідник, як Гумбольдт, напевно, привозить із експедицій незліченну кількість скарбів.

От тільки б погода була трохи кращою. Вчора почався дощ і досі не припинився. Верхівки дерев згиналися від вітру. Тут, у низині, вітер не такий сильний, але й такого достатньо, щоб вплинути на траєкторію кулі. На такій відстані не враховувати вітер ніяк не можна, інакше в ціль він не влучить. Земля в лісі волога та слизька, тому потрібно ще подбати про стійке положення.»

Берінгер узяв коробку і вийняв із неї оптичний приціл. Клац — і той уже прикріплений до пістолета. Потім дістав глушитель і прикрутив до дула. Коли все було готове, він прицілився. Кепська видимість. Краплі дощу стікали з капелюха за комір і текли вниз по спині.

Берінгер міцно стулив губи. Якщо не виходить вистрілити здалеку, доведеться стріляти в Гумбольдта з короткої дистанції. У відкриту. Він і без того не був прихильником скритності. Лицар, що бореться з відкритим забралом, може роздивитися супротивника, чого ніяк не можна зробити на відстані. Звісно, це суперечило бажанню замовника, що наполягав на пострілі з засідки.

Він сунув пістолет у кишеню куртки й запалив сигарету. Залишалося тільки чекати.

Оскар відставив чашку з чаєм і подивився у вікно. За склом супилося небо, у дворі розлилися величезні калюжі.

— Що за погода,— пробурчав він.— Гарний хазяїн і собаку на вулицю не вижене.

— А мені потрібно до міста,— сказав Гумбольдт.— Пфефферкорн хоче знати, як пройшла подорож і чи працювало захисне поле. Хтось хоче зі мною? — Він обвів усіх поглядом.— Ніхто? Шкода. Я був би радий невеликій компанії,— він надпив ковток із чашки.

Шарлотта похитала головою.

— Чесно кажучи, не розумію тебе, дядьку. Ти не переймаєшся? Ти ж чув, що вчора сказала Еліза. Як ти можеш залишати її саму?

— Ти про пророцтво?

— Саме так.

— І що мені, по-твоєму, робити?

— Залишитися з нею. Охороняти.

— Від чого? Ми ж не знаємо, від чого вона може постраждати. Як же ми її захистимо? Як вам відомо, пророцтва — це така штука… Вони або збуваються, або ні. Якщо збуваються, то всі кажуть: «Це неминуче, і запобігти цьому було неможливо». Якщо не збуваються, заявляють: «Ми неправильно витлумачили знаки». Мої дії нічого не змінять. Із таким самим успіхом я можу займатися своїми справами.