Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

Піраміди та розлогі площі Кауачі займають двадцять чотири квадратних кілометри, що вдвічі більше за Чан-Чан, столицю царства Чіму. На такій площі легко вміщається середніх розмірів європейське місто. Попри це, людей у Кауачі жило зовсім мало. Руїни ніколи не були повнокровним містом, як, скажімо, згаданий Чан-Чан. Кауачі — це велетенських розмірів церемоніальний центр, де в давнину справляли релігійні обряди та відбувалися різноманітні святкування. Тут компактно проживала лиш еліта цивілізації Наска. Найімовірніше, місто слугувало адміністративною столицею могутньої держави Наска.

Із сорока пірамід Кауачі нині відкопано й частково відбудовано лиш одну, інші покояться під товстим шаром пустельного пороху.

Вибравшись на вершину відреставрованої піраміди я роззирнувся і сторопів, розуміючи, що абсолютно всі пригірки навкруги — насправді ніякі не пагорби. Переді мною розкинулось велетенське мертве місто, буквально поховане у пісках.

Перевівши подих, я намірився лізти далі, одначе наш провідник перетнув мені шлях.

— Далі йти не можна, — мовив він. — Це не звичайні піщані пагорби.

— Я бачу, — шанобливо відказав я. — Але чому нам не можна туди?

— Ви… хм… ви можете нашкодити. Туристам ходити туди не дозволяється.

— Ми не туристи, — палко заперечую, — ми будемо акуратно.

— Однаково не можна.

Я страшенно хотів спуститися вниз і пробратися до наступних пірамід. Добряче потріпані часом, здалеку вони нагадували розбризкані по пустелі велетенські краплі густої сіро-коричневої рідини. Крім того, було там щось особливе, чого перуанець не хотів нам показувати, і я напрочуд ясно це відчував. Втім, провідник був непохитним, я мусив змиритися.

Ми розвернулися й спустились у неглибоку природну улоговину, що простягалася з півночі на південь паралельно до руїн. Густі зарості на дні западини свідчили про незвичну, як для пустелі, родючість землі, а отже, про наявність підземних вод. Утрьох (водій лишився в машині) ми всілися на піску під одним із ріжкових дерев (carob-tree) [67] Ceratonia siliqua — корені цього дерева можуть сягати 60 метрів у глибину, тому воно може рости просто посеред пустелі, висмоктуючи живильну вологу з найглибших земних товщ. Навіть зовсім юне деревце висотою не більше 50 см уже має корені, що вгризаються в ґрунт на 3–4 метри. . Гід неспішно переказував різні історії про цю землю. Не тільки про Кауачі, але й про лінії Наски, саму цивілізацію, її правителів, закони, навіть про сучасне перуанське життя…

За розмовами непомітно спливло дві години. Золотисто-глянцевий сонячний диск поволі зісковзував небокраєм униз. Промені стелилися практично горизонтально, пролітали десятки кілометрів і впиралися в гори на сході, фарбуючи їх соковитими кольорами.

— Рушаймо, — зрештою промовив перуанець. — Не варто лишатися тут до темряви, а то потім не знайдемо дороги назад.

Я слухняно піднявся і, кинувши останній погляд на Кауачі, неохоче потюпав до машини. Водій куняв, впершись лобом у кермо. Ми розсілися на місця (я сів спереду, Ян та провідник позаду) і покотили назад.

День добігав кінця. Зненацька на півдорозі гід стрепенувся, роззирнувся і, певно, впізнавши місцевість, дав водієві знак зупинитись. Гурчання мотора обірвалося, машина проїхала кілька метрів і стала. Позаду за багажником повільно осідав пісок. Оази більше не було видно, навколо простягалася незворушна безкрайня пустеля. Тільки безлісі гори на сході, здавалося, стали трохи ближчими.

— Тут поряд є одне цікаве місце, — загадково мовив провідник, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Он там.

Він тицьнув пальцем у вікно, показуючи на кільканадцять піщаних горбків позаду машини. Я напружив зір і прослідкував за його пальцем. На схилах приземистих пагорбів впадало в око нагромадження якихось незрозумілих речей. Здалеку вони скидались на звичайнісінькі купи сміття й усякого непотребу.

- І що там? — байдуже спитав я.

— Стародавнє кладовище, — притишено відказав перуанець. — Не таке велике, як Чаучійя, та все ж доволі цікаве. Тут ховали можновладців і сановників, які колись жили в Кауачі. Завдяки сухому клімату останки вельмож та безліч поховальних предметів відмінно збереглися до наших днів.

Спершу його інформація мене не дуже зацікавила. Зате Ян миттєво струснув з себе дрімоту і витяг мене з авто, мовляв, пішли подивимось, що воно таке. Тож ми вискочили з машини і, загрібаючи кедами ще теплий пісок, побрели до пагорбів. Обоє перуанців лишилися сидіти в авто.