Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

Я блукав пустелею і видирався на найвищі бескиди посеред плато, аби дізнатися, чи можна з їхніх найвищих точок керувати роботами зі створення ліній. Без сумніву, кам’яні пагорби можна було використовувати для того, щоб скеровувати робітників, але… тільки для найменших і найкоротших ліній. Усі великі лінії заповзали за горизонт, і зі скель їхніх протилежних кінців просто не було видно.

Що ще можна вигадати? Натягнути вірьовку? Але це ж яку вірьовку треба, щоб протягти через усе плато?…

Тож перегорнувши цілу купу наукових праць, начитавшись багато розумних слів, гіпотез та теорій, я так і не знайшовши відповіді на два основні запитання.

Лінії Пальпи

Мало кому відомо, що неподалік від ліній Наски на тому ж таки пустельному плато знаходяться інші, ще більш древні геогліфи, відомі під назвою лінії Пальпи (принаймні до прибуття в Наску про їхнє існування я навіть не здогадувався; в Інтернеті немає навіть згадки про це).

Причина того, що лінії Пальпи менш популярні та практично невідомі (а точніше, зовсім невідомі) вельми банальна. Річ у тім, що під час польоту над лініями Наски пілотам доводиться постійно накреняти літак майже на 45° то в один, то в інший бік. Це для того, щоб пасажири з правого і лівого бортів могли добре роздивитися геогліфи. Протягом півгодинного польоту маленька «Cessna» облітає 10–15 малюнків, постійно кренячись туди-сюди та виводячи над плато «вісімки». В результаті у 7-ми випадках з 10-ти щонайменше один пасажир починає натхненно блювати в салоні. Зрозуміло, коли хтось береться розписувати узорами кабінку утлого одномоторного літачка, нікому вже немає діла до якихось там ліній далеко внизу під фюзеляжем. Таємничі геогліфи Наски різко перестають цікавити як самого нещасливця, так і його напарників по салону (включно з пілотом).

Лінії Пальпи знаходяться ще далі від аеропорту Наски, ніж власне лінії Наски. Ціна на політ вища, але не це головне. Для всіх охочих на них подивитися кількість «вісімок» збільшується вдвічі, а тривалість польоту — майже втричі. Аби таке витримати, треба бути або космонавтом, або моряком з трьома кругосвітніми плаваннями за плечима, або ж просто мертвим. Загадкові лінії й рисунки на плато біля Пальпи канули в Лету зовсім не через те, що ніхто не хотів викладати зайвих 20–30 баксів, аби полетіти й подивитись на них. Людям просто не дуже хочеться віддавати гроші за те, щоб гарантовано проблюватись у салоні крихітної «Cessna».

Наступного ранку ми з Яном рвонули на Мірадор — оглядову вишку посеред пустелі, спеціально обладнану для того, щоб побачити лінії й фігури на плато з висоти метрів двадцять. Мірадор знаходиться поруч з Панамериканською магістраллю, тому, аби дістатися до башти, достатньо вийти на трасу і спинити будь-який автобус чи попутку, що прямує з Арекіпи до Ліми.

Тож ми з чехом так і зробили: вийшли на Панамерикану і витягнули вбік руки з вистромленим догори великим пальцем. За якусь хвилину нас підібрала невелика вантажівка, а вже за півгодини, добряче потрясшись у кузові, ми вискакували на узбіччя коло височенної вежі, що нагадувала опору високовольтних ліній електропередач.

Мірадор встановлено в пустелі акурат поміж геогліфами «Руки» і «Дерево» (див. схему). З верхньої площадки малюнки непогано проглядалися, проте навіть з висоти шестиповерхового будинку я не міг роздивитися зображення повністю. Це вкотре примусило мене замислитись над походженням геогліфів Наски, оскільки я точно знав, що у їхніх творців не було двадцятиметрових вишок, щоби спостерігати за роботами на плато, а отже, вони взагалі не могли побачити результату своєї праці.

Щоправда, нічого цікавого, окрім власне вишки, на Мірадорі не виявилось, тому вже за чверть години ми рушили назад. Повільно тюпачили в напрямку Наски, вистромляючи великі пальці на дорогу — щоразу, коли з-за спини долітав гуркіт автомобіля. Однак цього разу нас чомусь ніхто не хотів підбирати.

Під час марних спроб зловити попутку Янові раптом закортіло збігати в кущі. Слід відзначити, що збігати в кущі у пустелі дуже важко, оскільки бігти доведеться дуже довго. Наскільки мені було відомо, найближчі кущі знаходились на відстані кілометрів з тридцять від Мірадора.

Хоча вихід завжди є. Коли сильно прикрутило, можна просто сісти будь-де посеред пустелі, заплющити очі й уявити, що довкола буяють рясні дрімучі кущі. (Як варіант: приговорюючи «Я в танку! Я в танку!», уявити себе в танку, цебто, закритим від небажаних поглядів товстою бронею.) А потім тихенько зробити свою справу. Інакше, звиняйте, ніяк.