Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

— Пішли, — кажу до Яна.

Чех зміряв мене строгим осудливим поглядом, скрушно зітхнув і почвалав до машини. Вдаючи, наче нічого не сталося, я бадьоро марширував слідом. Подумки вже вимальовував собі, як, напнувши від гонору груди, показуватиму товаришам в Україні доісторичний перуанський череп і хвалитимусь, що саме ось ця довбешка колись належала до еліти цивілізації Наска.

Забравшись у машину, ми наче ненароком помінялися місцями. Ян вмостився спереду, а я пересів на заднє сидіння, вдаючи, що не помічаю застиглого крижаного подиву в очах водія та гіда, адже перуанці відразу зауважили, що після повернення моя сумка за формою стала нагадувати футбольний м’яч. Однак вони нічого не сказали і ми без пригод доїхали до Наски.

Ми з чехом, розкинувшись на м’яких ліжках у хостелі, роздивлялись трофеї.

— Жаль, що у нього не всі зуби, — я прискіпливо обдивлявся череп з усіх боків. — Із зубами виглядав би солідніше. Правда? Страшніше якось… Як гадаєш, вони в могилі випали чи їх вибили перед смертю?

— Навіщо ти його взяв? — бідкався Ян, наче й не чуючи мене. — На митниці тебе неминуче спитають, чий це череп. Припустімо, ти чесно скажеш, що це череп якогось вельможі з древньої цивілізації Наска. І що буде? Га? Тебе посадять за розкрадання гробниць, псування культурної спадщини людства та незаконні розкопки на території Перу! Якщо ж ти не скажеш цього, у поліції виникне цілком логічне питання, чия голова лежить у тебе в сумці?!! Адже якщо череп не належить древньому перуанцю, цілком імовірно, що ти замочив перуанця сучасного, а тепер нахабно намагаєшся провезти його почищену й підсушену довбешку через кордон. І тебе все одно посадять!

У глибині душі я відчував, що мій компаньйон має рацію. Але здаватися не збирався.

— Може, відправити через DHL?

— Ніяких «може»! — верескнув чех. — Треба було лишити костомаху там, де лежала!

— Тепер пізно. Я не збираюся повертатись до Кауачі.

Ми ще посперечалися трохи, після чого зібралися піти повечеряти. Наостанок я любляче погладив білосніжну лисину своєї черепини та сховав трофей під ліжко. Ян з неприхованою відразою спостерігав за моїми маніпуляціями. Виходячи з кімнати, він приглушено проказав до мене слова, які, як виявилось трохи згодом, стали віщими:

— Слухай, чувак, ти ще пожалкуєш про це. Дуже сильно пожалкуєш…

Ми вибралися з хостелу надвір. Годинник показував 18:30. Не забувайте, що у південній півкулі липень — це самісінький розпал зими, тому на вулиці панувала темрява. Я зразу повернув у напрямку Plaza de Armas і за мить опинився на заллятій яскравим жовтим світлом ліхтарів calle [68] Вулиця (ісп.). Jiron Bolognesi, центральній вулиці Наски. Потинявшись хвилин зо п’ять центральним проспектом, ми з чехом облюбували не дуже охайний, але по-своєму затишний ресторанчик, без сумніву, призначений не для туристів. За п’ять нуебо солів кожен з нас замовив цілу гору різноманітних страв, яких могло б вистачити на вечерю всій Насці разом з собаками й котами. Ми з насолодою взялись уплітати наїдки.

Взагалі їжа у Перу (звісно, за винятком столиці) коштує нечувано дешево. На півтора-два долари можна наїстися до гикавки, за три долари ви ризикуєте померти від переїдання, якщо ж ви платите за вечерю більше ніж чотири долари, значить ви — американський недотепа-турист, якого безсоромно обманюють. У більшості страв переважає м’ясо (кілограм свіжої телятини на ринку коштує не більше 1€), часто за величезними шматками свинячої чи яловичої м’якоті на тарілках не видно гарніру.

Розправившись з вечерею, Ян потюпав до хазяйки розраховуватися (сьогодні була його черга платити за їдло), а я вмостився, надувши вітрилом черево, коло дверей забігайлівки — чекав товариша. Зненацька… навколо стало темно. Навіть не темно, а чорно. Так чорно, що після яскравого світла від магазинних вітрин та вуличних ліхтарів я не міг розгледіти власну долоню на відстані витягнутої руки.

Навпомацки просунувшись до виходу, я визирнув на вулицю. Теж темно. Навіть не темно, а, хай йому грець, чорно. З переляку я подумав, що, либонь, щойно нажерся так, що в мене очі полопали. Втім, задерши носа догори, розгледів на чорному небі сяючі краплини зір. Значить, попри те, що шматки м’яса випирали з мого стравоходу, очі поки що не втратили здатності бачити. Це добре, зітхнув я полегшено. Проте, опустивши погляд назад, переконався, що на землі темряви не поменшало.

— Що це таке? — звернувся я, сам не знаючи до кого.