Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Міністр, згадавши, що й він у молодості на зібраннях у клубах загравав з соціал-демократами, подякував машиністові, потиснув руку, а тим часом якийсь фотограф поспішив увічнити цей момент.

— На три колонки в розділі робітничих вістей, — шепнув йому міністр. А потім, підвищивши голос, щоб його почули й зустрічаючі, сказав дядькові Янку: — Демократи, мій дорогий, не горді…

— Так, — відповів Мунтяну. — Але навіщо оцей котелок?

Відтоді й пристало до нього це прізвисько.

Коли прийшов Павло, дядько ходив босий на городі і виполював бур’ян.

— А-а, це ти? — вигукнув старий. — У вас в Констанці теж мруть з голоду, як у Бухаресті!

— Трохи не так, — засміявся Павло, — бо здоровіше повітря!

Дядько Янку обняв хлопця, розпитав про сім’ю і озирав його від голови до ніг, як це він умів робити.

— І чого ти прителющився сюди, га? Тільки не думай мені брехати. Я ж бачу тебе наскрізь!

Павло хотів сказати, нібито йому звеліли перевірити якісь деталі перед відправкою в Констанцу, але старий не дав йому говорити.

— Ану, глянь мені в очі!.. Як її звати? Джета?.. Дуже уподобав я це ім’я… Проте жодна з тих, які зустрічались мені у селах і містах, що їх я об’їздив за своє життя, жодна, Павле, не звалася Джетою! Та може це й на краще…

Павло збагнув, що йому не варто заперечувати чи виправдуватись. Зрештою, хай старий думає собі, що хоче. Не треба ламати голову та вигадувати якусь історію. А дядько Янку, живучи сам, як палець, зрадів, що знайшовся слухач, і не чекав відповіді на свої запитання. Запитував і сам відповідав, а Павло мусив тільки сидіти. Коли б він почав щось говорити, дядько Янку все одно спинив би його і теревенив би про своє. Отже, хлопець дав йому змогу висловитись. І старий невгавав, розповідаючи водночас про події з часів Балканської війни, про свою участь у боях під Марашештами, про аварії та різні любовні пригоди, аж поки не погасив лампу.

Вранці Павло став прощатися.

— Що, вже тікаєш? — засмутився дядько Янку. — А я тільки збирався тобі розповісти…

— Може, я ще повернуся, — мовив хлопець. А старий взявся підкручувати вуса, по-змовницьки посміхаючись.

— Ще не знаєш, як тебе зустріне Джета? Правда ж? Ось послухай! Якось, зупинившись у Брашові, я вирішив провідати одну молодичку… Потім розкажу, як ми з нею познайомились. І що б ти подумав…

— Закінчення в наступному номері, — перебив його Павло. — Мені ж треба йти… — І, крутнувшись на місці, поспішно вийшов на вулицю. А дядько Янку, зітхаючи, знову заходився поратися на грядках цибулі та часнику, що в ці лихі часи витиснули квіти.

Юнак ішов спершу пішки, тоді сів на один трамвай, далі — на другий. І, нарешті, опинився на площі Верга. Через якийсь час побачив Санду і ще одну невеличку на зріст дівчину в окулярах.

— Оце, Соню, Тодер, — сказала Санда. І звернулась до Павла: — Вона поведе тебе, куди потрібно.

Потиснули одне одному руки, і Санда, залишивши їх двох, пішла собі. Вона не повернеться ні через день, ні через місяць. Зникає з життя Павла, можливо, назавжди.

— Сандо! — гукнув їй услід хлопець.

— Що?

Павло ще раз глянув на її лице, обрамлене коротко підстриженим волоссям.

— Нічого… Бажаю щастя!

— А тобі успіху!..

Посміхнулась, помахала рукою і швидко пішла далі.

— Давай візьмемо таксі, — запропонувала Соня.

Павло глянув з подивом на її серйозне личко:

— Навіщо?

— Нам доведеться проїхати чималу відстань. Бери мене під руку!

Слова ці зовсім не імпонували її школярському вигляду. Та Павло послухався. І дівчина докінчила так само серйозно:

— Розумієш? Нам треба вдавати закоханих. Менше звертатимуть на нас увагу.

— Добре, моя кохана, — посміхнувся юнак і жартома стиснув її руку.

Та сміх завмер у нього на устах. Соня, зарум’янившись, повернула до нього голову і докірливо мовила*

— Прошу тебе… Ми закохані про людське око.

— Вибач, — сказав він. — Я нічого лихого не подумав.

А в голові у нього промайнуло:

“Ти диви! Чого вона така сердита?”

Та бідолашна Соня не розсердилась. Вона просто розгубилася, побачивши вродливого юнака з чубчиком, що спускався на лоб, і тепер намагалася взяти себе в руки. Знала, що хоч була йому ровесницею і вже восени мала посилати до школи сина, проте здавалась дівчинкою. І затиснула губи, намагаючись набрати поважного й серйозного вигляду.

— Ти бував раніше в Бухаресті? — спитала.

— Один раз, перед війною.

— Розпитуй мене, які фільми та вистави йдуть у театрах… Ти мусиш справити враження жителя Бухареста.