Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Що? — визвірився на нього шинкар. — Ти був слугою, чорти б тебе забрали, і залишився ним, бо навіть в отій нещасній перукарні над тобою є хазяїн!.. А я пан, чуєш? У “Добруджі” розпоряджаюсь так, як мені хочеться…

Цього він прагнув усе своє життя, ще тоді, коли працював офіціантом у Януліса. А цей молокосос рівняється до нього, власника шинку, поважаної людини!

Вражений у своєму самолюбстві, Чунту наддав ходи. Та Горе не здавався. Те, що сталося останнім часом, було йому на руку. Тепер Павло вже не заважатиме.

— Помучиться день, два, — мовив примирливо перукар, — потім стане розумнішою. Я крутитимусь біля неї… Очі, які довго не бачаться, забуваються… Поки не знала Павла, все було добре, і тепер так буде, повір мені!

— Базікаєш чортзна-що, — мовив корчмар. І вже лагідніше додав: — Голодній кумі хліб на умі…

— Що? Ти хочеш мати спокій у домі? — вигукнув Горе, вирішивши остаточно перетягти Чунту на свій бік. — Я поверну його тобі… Шкода премії? Будь ласка, гроші, які мені дасть Джурка, поділимо… Чесно, по-братськи. Ну?

— Все вихваляєшся, — промимрив шинкар. — А проте, коли пополам, це буде справедливо…

Гнів його розсіявся. Чунту почав насвистувати.

— Ну, по руках? — спитав Горе.

Корчмар кашлянув, ще вдаючи з себе розгніваного, щоб допекти Горе, проте бачив, що той має рацію. Султану все одно треба одружувати. Хто ж може стати його зятем? Якийсь незнайомець? Ні. А Горе спритний, він зумів обдурити бідолаху Павла. Крім того, він також таємний агент… Тепер, коли вже не було потреби остерігатися, вони розуміли один одного з погляду.

“Рік, два потримати його біля себе, поки навчиться, хоч Горе і в Януліса багато чому навчився. Потім…” Чунту раптом уявив, що він сам уже нічого не робить і тільки проходжається, заклавши руки за спину. То пограє в кості, то поговорить із знайомими, і день промине. В “Добруджі” почуватиме себе як дома і водночас буде як гість. Гроші, так надійно заховані, після його смерті зостануться їм. Та він не збирається скоро вмирати…

— Давай вип’ємо трохи, чорти б тебе вхопили, — мовив шинкар розчулено і ляснув перукаря по плечу. — З тебе могорич!

Коли вони разом увійшли в шинок, у Султани стиснулося серце. В душу закралась тривога. Чунту раніше кепкував з Горе, кидав всілякі репліки на адресу Павла. А тепер він був дуже веселий.

— Пляшку вина, — замовив Горе.

— Тільки того міцного, Султано… — попередив Чунту.

Дівчина підняла руку і стиснула сережку. “Боже, — подумала вона, — хоча б скоріше вже стемніло!” Полюбила вечори, ті години, коли день змінюється ніччю і все здається якимсь таємничим. Павло заходив до них увечері.

— Ну, швидше там! — квапив її Чунту.

Дівчина принесла вино і налила в чарки. Серцем відчувала: тут готують щось лихе проти неї і Павла. Батько й перукар по-змовницьки перезирались і підморгували один одному.

“Наче могорич п’ють”, — промайнуло у неї в голові. Султана аж здригнулася, коли Горе підняв чарку.

— Налий і собі, — мовив Чунту. — Сьогодні знаменний день. Ми…

— Який день? — занепокоєно перепитала дівчина.

— Скоро дізнаєшся, — засміявся шинкар. — Правда, Горе?

Перукар підвівся і взяв з сусіднього столика чарку. Наливши її, подав дівчині.

— За твоє здоров’я, Султаніко, — цокнувся він і випив одним духом.

— Чому ти не п’єш? — нахмурився Чунту. — Бери. Чуєш?

— Не хочеться, тату…

— Що-о-о?

Чунту сміявся. Ніколи ще дочка не бачила його таким веселим. А проте вже не було в ньому тієї лагідності, що її відчувала Султана з того часу, як поріг їхнього шинку переступив Павло. Не знала, звідки у неї це переконання, однак розуміла, що батько затаїв якесь зло.

Чунту і Горе вже спорожнили й другу пляшку. Корчму поступово заповнювали відвідувачі, а ці двоє все ще сиділи за столиком, розмовляли і сміялися, обидва дуже веселі. Султана обслуговувала клієнтів сама. Раз у раз позирала на двері, та Павло не приходив. Уже довелося засвітити велику лампу. Настав вечір, а Павла не було. В шинку стояв густий цигарковий дим.

Згодом увійшов якийсь дебелий чоловік, підступив до прилавка і трохи постояв.

— Де хазяїн? — спитав трохи згодом, бачачи, що Чунту не показується.

— Он там, біля столу…

— Ей, Аргір! — гукнув шинкар, коли агент ступив до них. — Бери стілець і сідай… Ти знав ось про нього, а мені не говорив!

Та Аргір не скористався з цього запрошення. Він нахилився і зашепотів на вухо:

— Пташка вилетіла з гнізда. Пан Джурка вергає громи… Наказує вам вислідити Мунтяну, бо ми його не знаємо.