Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Павло повільно простував тротуаром, озираючи вітрини. Купці ще тільки відчиняли крамниці. Продавці підмітали приміщення, поливали тротуари. По базару ходили наймички, господині, ординарці офіцерів, зупинялися біля прилавків і довго торгувалися з селянами. Вози стояли осторонь. Жінки просто на землю поскладали горшки та миски, глечики, копилки і цілу купу коників, баранчиків, котів та собачок, які свистіли, коли в них подути. Згорблені обідрані старці простягали руки і щось мимрили беззубими ротами.

Павло купив газету і читав її, проходячи шосе Ште-фана Великого. Там на всі лади вихвалявся військовий геній фюрера. Репортажі з фронту повідомляли про блискучі перемоги асів-льотчиків та відважні подвиги сержанта-героя, якому сам Антонеску вручив нагороду.

Іка [11] Іка — прізвисько Міхая Антонеску, який був прем’єр-міністром під час диктатури Іона Антонеску. заявляв, що Радянська Армія вже розгромлена під Сталінградом і що росіяни вичерпали останні сибірські резерви. Інші повідомлення говорили про запеклі бої та “планомірний” відступ німців на кращі позиції.

Дійшовши до площі Верга, Павло звернув на шосе Міхая Хороброго. Було вже близько десятої години. Тут йому треба піти тротуаром зліва до другої вулички, що повертала праворуч. Взяв газету під пахву, як йому звелів Йоргу, засунув руку в кишеню і почав уважно вдивлятися в перехожих, щоб не проминути людину з книжкою в руках і з значком червоного хреста на грудях.

Повз нього пробігли два хлопчики, потім показався дідусь з відром. Вулицею, всипаною рінню, прогуркотів віз. Опісля Павло помітив на тротуарі струнку дівчину з коротко підстриженим волоссям. Вона тримала книжку в руці, але значка ще не було видно.

— Чи не знаєте ви часом, де тут вулиця Довга? — спитала, підходячи, дівчина. На її блакитній сукні був червоний значок.

— Он там, — показав він. — Тільки то не вулиця, а тупик…

— Я шукаю дім номер 3-біс…

— Єй номер 3-біс, — посміхнувся Павло.

І дівчина подала, йому руку, радісно промовивши:

— З приїздом, Тодере!

Це було його конспіративне ім’я.

— А ти звідки знаєш, що мене звати Тодер?

— Та коли я Санда, то чому ж не знати… Добре, що ти приїхав. Маєш де зупинитися?

— На крайній випадок, маю.

— Гаразд. Тоді переночуєш там. А завтра ми зустрінемось тут же, в цей самий час. Я поведу тебе на одну квартиру. Зараз мушу повідомити, що ти приїхав.

— Добре, Санда…

— До побачення.

Дівчина повернулась і пішла геть. Павло якусь мить дивився їй услід. Чи зустрінеться він з нею завтра або пізніше? Може, ніколи й не побачить. І все було дивним. Іншого разу він засоромився б і не знав би, що їй сказати, не вміючи розмовляти з дівчатами. Але з Сандою було інакше, вона товаришка. Такого ж віку, як і Султана… Раптом йому стало жаль, що Султана зосталася поза організацією людей, які в усій країні зв’язані невидимими нитками, в радості й горі, наче брати, ще рідніші, ніж брати. “Нічого, я вмовлю її, і вона зрозуміє”, — подумав хлопець і пішов у напрямку Нового Бухареста.

— Ну й услужив ти мені! — заскреготів зубами Чунту, виходячи разом з Горе від Джурки.

Його, спритного інформатора, обдурив якийсь шмаркач, молокосос! Шинкар аж кипів од злості, думаючи про втрачену премію, про змарнований час та мрії, які не здійснилися тільки через те, що тієї проклятої неділі чорт надніс в “Добруджу” оцього кульгавого. Якби тоді не заявився Горе, він був би певен, що ніхто інший, крім Павла, не міг загубити коробочки з сірниками. Та, раз помилившись, пішов не по тому сліду.

— Я? Услужив? — здивувався Горе. — Це ж Павло. І, коли хочеш знати, він ще себе покаже.

— Не сунь носа до чужого проса! — перебив його Чунту. Однак відчував, що Горе має рацію. Не довідавшись, хто такий Павло, — чорти б його вхопили! — дозволяв дочці зустрічатися з ним. Тепер його арештують, і в домі не буде спокою через оту навіжену Султану, яка, наче дві краплі води, схожа на свою матір і, крім того, дуже вперта. Катіге, звикши коритися старшому в сім’ї, хай то буде батько, чоловік, брат чи син, терпіла мовчки. Роками не виходила з дому, дивлячись на нього заплаканими очима, наче рабиня. Згасла повільно, як згасає теплий літній день… Султана не така. З нею доведеться наморочитись. Звикла прогулюватись з Павлом, відчула кохання.

— Дядьку Чунту, — промовив Горе, — не гнівайтесь, бо ми обидва служимо одному хазяїнові!