Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Гаразд, — погодився він. — Ходімо…

Професор не відпускав руки Горе. Жив він на нижньому поверсі в кімнаті з вікнами до фонтана. Двері його були не замкнені. Коли Заня засвітив світло, Горе оглянув житло, в якому ще ні разу не був, хоч старий професор часто запрошував його до себе, бажаючи показати колекції. Нарешті, він побачить знаменитих метеликів.

На стінах — безліч скляних коробочок, а в них нашпилені на голки нетлі, од малюсіньких, з ніготь, аж до великих, завбільшки з долоню. Темні або дуже блискучі, метелики так і застигли, розпростерши крильця, наче востаннє намагалися помилувати око людини барвами всіх квітів світу. Коробочки були всюди: на столі, на старій скрині і навіть на шафі. В кутку на тумбочці, біля високого ліжка, стояв радіоприймач — єдина пристойна річ в занедбаній кімнаті старого професора. Біля цього радіоприймача Заня сідав щовечора і слухав Лондон. Кілька годин тому він почув звідти повідомлення, що німців розгромлено під Курськом та на інших ділянках східного фронту. Після цих вістей почав вслухатися в “особисті послання”. І перше з них примусило його здригнутися.

— Дельфін не повинен більше плавати, — говорив диктор. — Повторюємо: дельфін не повинен більше плавати.

Старий професор без особливої уваги вислухав інші досить дивні фрази: “Троянда вже не має колючок”, “Лелека знову повертається до свого гнізда”, “Гадюка міняє шкіру у вівторок”.

Вимкнув приймач і замислився, безтямно дивлячись на чудовий екземпляр Данаїс Еріппус, за яким ганявся цілий день. Потім встав, вийшов у двір і, піднявшись дерев’яними сходами, постукав до Горе. Не заставши перукаря вдома, спустився вниз і принишк біля входу, чекаючи на нього.

І от вони вже в кімнаті професора.

Не встиг ще Горе оглянути коробочки з метеликами, як Заня вимовив сухо:

— Сідай, У-45!

Перукар шарпнувся, наче наступив на гадюку. Здавалось, уся кров відхлинула од його обличчя, таким воно стало блідим.

— Як? — перепитав він хрипло, з жахом дивлячись на старого пенсіонера.

— Сідай, У-45, завербований У-32 18 березня 1933 року, — відкарбував Заня, наче декламуючи вірш. — Чи потрібні ще якісь коментарії?

Горе зволожив язиком сухі губи, ледве тримаючись на ногах. Він увесь тремтів і ніяк не міг повірити, що цей дідусь, який щодня ганявся з сачком за метеликами і завжди спішив першим привітатися з ним, набагато молодшим, пенсіонер у старомодному костюмі, дурнуватий професор, з якого глузували навіть діти, вимовив ці жахливі слова.

— Ну? — вже не терпілося Зані. Він показав хлопцеві на крісло.

Перукар впав у нього, збивши з вишневої обшивки хмарку пилу.

Не міг зібрати думок і мовчав, з жахом дивлячись на дідуся з лицем дитини і кучмою сивого волосся на голові.

— Чомусь ти сьогодні не дуже балакучий, — посміхнувся Заня.

— Що… що вам потрібно? — промимрив Горе, ледве видавлюючи з себе слова. — Я…

— Пропоную тобі вислухати мене. Чи треба ще нагадувати, що про нашу розмову ніхто не мусить знати?

— Добре, — сказав Горе.

Його наче вдарили у тім’я. Дуже боліла голова. Хлопець почував себе змученим, знесиленим, а старий тим часом усе бадьорішав.

— Значить, — мовив Заня, — ось що тобі треба зробити… — Він говорив спокійно і владно.

“Це сон? — думав Горе. — Чи, може, я збожеволів?..” Проте непорушно сидів у кріслі і слухав професора Заню, старого пенсіонера, закоханого в нетлів, яких він ловив і настромлював в коробочках на голки. Хоч вікна були зачинені, однак жахливе гоготання моря чулося тут, серед стін, обліплених барвистими метеликами.

— Тобі ясно? — спитав Заня. — І, напевне, ти не сумніваєшся, що в разі потреби…

Горе відчув погрозу і кивнув головою на знак того, що йому все зрозуміло.

— Добре, — мовив професор. — Тоді вип’ємо по чашці кофе.

Дядько Янку Мунтяну, на прізвисько Котелок, був паровозним машиністом. Перед тим як вийти на пенсію і осісти в своєму саманному будиночку в Новому Бухаресті, він об’їздив уздовж і вшир всю Румунію. В його невеличкому дворі цвіли мальви, хризантеми, була викопана й “американська” криниця, якою хазяїн дуже гордився. Жив самітним, як зозуля, бо дуже не любив жінок.

— Нащо мені жінка? — говорив дядько Янку у молодості. — Тримати для інших? Моя дружина — це паровоз.

Тепер йому близько вісімдесяти років. Він був високий і прямий, як тополя. А коли підкрутить довгі сиві вуса, заплющить одне око і подивиться зверху вниз, то нагадує того ж Янку Мунтяну, що багато років тому вів до Сінайї спеціальний поїзд, в якому їхав міністр з цапиною борідкою і з котелком на голові.