Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Мати скрикнула і кинулася до хлопця.

— Стій!.. Не ворушись! — гукнув агент.

Тим часом другий посіпака поспішив у сусідню кімнату і витяг звідти малого Костела.

— Де син? — знову спитав перший агент.

Мати розвела руки, і Костел кинувся в її обійми. Джіка, захищений її тілом, похмуро дивився на них обох.

— Де ж йому бути? На роботі…

— Куди подівся твій брат? — гаркнув агент, схопивши за руку Джіка.

— Спитайся сам у нього! — мовив хлопчик. І тут же дістав стусана. Мати кинулась до агента, який підняв руку, щоб ударити дитину ще раз.

— Як тобі не соромно? — закричала. — Здурів ти, чи що? Б’єш дитину…

Агент штовхнув її в груди, і жінка разом з Костелом упала на ліжко.

— Ступай і ти туди, паскудо! — наказав Джікові. — І ні з місця, чорти б вас забрали!

Відчинив шафу і почав викидати з неї одяг, сорочки, білизну. Потім, ступаючи через шмаття, підійшов до столу, витяг шухляду, понишпорив у ній. Зірвав з стіни фотографії, вирвав їх з рамок, підняв килим, навіть обмацав ікону. Мати стояла і мовчки дивилася. Вона знала, що рано чи пізно це мало статися. Просила Павла облишити заборонені справи, але він не послухався, як не зробив цього й Грігоре. Жінка бачила, що знову повторюється той день, коли вона втратила старшого сина. Тоді теж набігли агенти, перевернули в хаті все догори ногами, потоптали чобітьми. А Грігоре вона більше не побачила. Мабуть, не побачить уже й Павла…

Сиділа, безпорадна, на ліжку, склавши на грудях руки, більше схожа на немічну дівчинку. Поруч, з обох боків, стояли Джіка й Костел.

— Встаньте! Ідіть у куток! — наказав їм агент. А тоді розрізав матрац і заходився нишпорити в сіні. Так само розпанахав і ковдру.

Перелякані діти дивилися на згорьовану маму. Сльози котилися по обличчю жінки, вона й не витирала їх. Стояла мов закам’яніла і мовчки плакала. Ба ні, щось шепотіла.

— Що ти кажеш, мамо? — тихо спитав Джіка.

Мати не почула його. Тремтячі губи її стиха вимовляли:

— Павле… Павле…

Камера Фаніки містилася в окремому коридорі, поруч з іншими порожніми конурами.

— Щось мало у вас клієнтів, — сказав він Таке на другий день після побачення з Марією.

Та наглядач наче не почув цього, заговорив про інше.

Фаніка довго розмірковував (на роздуми у нього було досить часу) і вирішив, що не через страх обминув цю розмову наглядач. Він же не боїться носити йому цигарки, і газети. Одного разу передав навіть куртку. І, добре подумавши, Фаніка збагнув, що Таке просто не хотів його засмучувати. В цей сектор, напевне, садовили приречених на смерть — з вироком чи й без нього.

Це йому спало на думку зненацька. Коли Фаніка втратив був відчуття свого тіла і вже наче витав у загробному світі, він вважав себе мертвим. Знав, що зробив усе можливе, і не почував ніякого жалю. Життя стало чимось непотрібним, ніщо його не цікавило. Марія, товариші — всі віддалилися од нього чи він одійшов від усього… Помер.

Потім знівечене тіло повернулося до життя, і Фаніка почав думати про Марію, як і раніше, коли його світ ще належав йому, а не тим живим людям, що зосталися на волі. Десь у глибині душі знав, що дні його лічені. Але радість повернення до життя тамувала похмурі думки. Таке допоміг знову зв’язатися з своїми. Побачення з Марією, вісті з волі підбадьорили Фаніку. Тепер він уявив себе вільним, відчув якусь надію.

І ось несподіване відкриття: він у камері смертників.

Як і першого дня в підземеллі Секретної служби, в’язень сновигав поміж кам’яних стін камери. Помер і воскрес, а кати тільки й чекали, щоб знову можна було ного бити, наче їм недосить однієї смерті. Фаніка заплющив очі, і в уяві постали знайомі картини: блакитне море, розквітлі акації… Навіть відчув у роті смак пряників з білим цвітом акації, які пекла йому в дитинстві мама. Наче вітер війнув у лице, і Марія, як і тоді на побаченні, кричала з-за грат:

— Фаніка! Фаніка!

Впав на ліжко. До камери увійшов Таке.

— Ніхто не знає, що буде завтра, — стиха мовив наглядач. — Відколи тут служу, набачився всякого. Мене ніщо вже не здивує… Дасть бог, війна й закінчиться!

Чув, що в’язень ходить по камері, і розумів чому. Тепер чи пізніше він мусив здогадатися, як зрештою збагнули це всі ті, які потрапляли до цієї камери раніше.

— Замовчи, — вигукнув Фаніка. — йди вже, я хочу спати.

Таке не розсердився — здоровий на хворого не гнівається. І вийшов навшпиньках.

Цієї ночі в камеру смертників привели ще одного в’язня.