Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

– Я перший проливав би сльози, – промовив парох, почувши ту назву, – якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її – один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих «Метаморфоз».

У цей час почулося голосне гукання Дон Кіхота:

– Сюди, сюди, хоробре рицарство! Час і пора вам явити міць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнірі гору почали брати!

Довелося бігти на той крик і галас, припинивши огляд у книгозбірні, через що, здається, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи «Каролея» та «Лев Гишпанський», а також «Цісареві діяння» дона Луїса де Авіли, [91] « Каролея », або «Карлеада» (1560) – поема Херонімо Семпере (Сампере, Сампедро), яка розповідає про деякі епізоди з життя короля Іспанії Карла V (1500–1558). « Лев Гишпанський » (1586 чи 1584) – поема Педро де ла Весилья Кастельяноса про заснування міста Леон і святих мучеників, уроженців цього міста. Оцінка цих творів Сервантесом є, скоріш за все, іронічною. «Цісареві діяння» дона Луїса де Авіли – книга не ідентифікована, вважають, що може йтися про його «Коментарі до війни Німеччини проти Карла V, Великого імператора Риму, короля Іспанії, 1546–1547», (1549 чи 1552). Луїс де Авіла-і-Сунніґа (1504–1573) – іспанський історіограф. що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був їх побачив, гадаю, що вони не підлягли б такому жорстокому вироку.

Як увійшли всі до Дон Кіхота, той уже встав з постелі й був такий бодренний, мов і не думав спати – викрикував у нестямі всяку нісенітницю та, знай, штирхав мечем на всі боки, повертаючи його то лезом, то плазом. Його взяли попідруч і силоміць уклали знову в ліжко, тоді він трохи втихомирився і сказав, обертаючись до священика:

– Чи то ж не ганьба, велебний пане архієпископе Турпіне, що так звані Дванадцять Перів дали себе з доброго дива поконати на сьому турнірі дворакам, коли натомість ми, мандровані рицарі, три дні поспіль перед вели?

– Та годі-бо вам, пане куме, помовчте, – заспокоював його парох, – дасть Бог, фортуна переміниться: що сьогодні втратиш, надолужиш завтра. А тим часом майте обачення на своє здоров’я, бо, здається мені, що вашець дуже втомлений, а може, навіть і поранений.

– Та ран нібито немає, – одказав Дон Кіхот, – а що мене побито й потовчено, то се вже певно: той байстрючий Роланд добре поколошматив мене дубиною, а все з завидків, що я, бач, один йому в молодецтві рівня. Та не будь я Рінальд Монтальбанський, коли, з ліжниці підвівшися, не оддячу йому наперекір усім його чарам! А поки що дайте мені чогось попоїсти, душу проквасити; як же помсти доконати, в тім уже моя голова.

Так же й зробили, дали йому попоїсти, і він знову заснув, а вони всі дивували з його навіженства.

Тої ночі ключниця спалила вогнем і пустила димом усі книжки, які тільки були в дворі і в цілім домі; сіли там попелом і такі, що заслуговували на вічне збереження в архівах – чи така вже була їхня доля, чи цензорове недбальство до того причинилось, а справдилася на них приповідка, що часом і праведники з грішниками гинуть.

Парох із цирульником урадили, що найкращим ліком на недугу їхнього приятеля буде закласти й замурувати вхід до книгозбірні – може, як усунути причину, то не стане й наслідків; як же він, уставши, не знайде туди ходу, то скажуть йому, що якийсь чарівник викрав усі книжки разом із кімнатою. Як же надумали, так не гаючись і зробили. За два дні Дон Кіхот устав з постелі і першим ділом кинувся до своїх книжок, але, не знаходячи кімнати, в якій вони були, почав никати туди й сюди, крутився коло того місця, де були двері, і все мацав руками та очима водив навсібіч, не мовлячи ні словечка. Нарешті, по довгому часі спитав у ключниці, як пройти до книгозбірні, а та вже добре знала, що має казати.

– Якої се ви, паночку, книгозбірні шукаєте? – спитала вона. – Немає вже в нас ні кімнати тієї, ні книжок – усе забрав сам диявол.

– Ба не диявол, а чаклун, – упала в річ небога. – Першої ночі по вашому, дядечку, від’їзді прилетів він сюди на хмарі, зліз зі змія, на якому верхи сидів, і ввійшов до тої кімнати. Не знаю, що він витворяв, тільки дивлюся за якусь часину – вилітає він через дах, а в домі скрізь диму повно. Ми кинулись туди – що за оказія? Ані книжок нема ніяких, ані самої кімнати, нічогісінько! І ще пригадую, що чули ми з господинею, як, одлітаючи, крикнув той лихий дідуган, що він уже віддавна таїв злобу проти властителя тих книжок і тієї кімнати, тим і накоїв у сьому домі шкоди, яка опісля наяв вийде. Ще й додав наприкінці, що звати його мудрий Хрестон.