Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Погонич і так мало не плакав над втратою Капітана і Німця (так звали дишлових биків), зовсім збожеволів, побоюючись, що град уб’є інших, і збирався вибігти з печери в безглуздій надії загнати тварин в який-небудь затишок. Я наказав йому сидіти тихо і не бути дурнем — все одно лихові не допоможеш. Ханс, який ставав під час грози релігійним, повчально зауважив, що “Великий-Великий” на небесах, поза сумнівом, подбає про худобу, бо його “преподобний батько” (що навернув його в якусь змішану віру, яка у Ханса скидалася на християнство) говорив йому, що у Господа худоба пасеться на тисячі пагорбів, — а не чи на тисячі пагорбів розбрелися наші воли? Але погонич-зулус, який ще не “знайшов істину” і був простим дикуном, уїдливо заперечив, що в такому випадку “Великому-Великому” не завадило б виявити своє високе заступництво до Капітана і Німця, чого він, проте, не зробив. Потім, щоб відвести душу, зулус, як сварлива шавка, накинувся на Ханса, назвав його жовтим шакалом і додав, що готтентот з усіма своїми тельбухами не вартий бичачого хвоста і що краще б град пробив його нікчемну шкуру замість шкіри благородних тварин.

Цей зухвалий натяк на його зовнішність розгнівив Ханса. Він вишкірив зуби, неначе злий собака, і не зовсім шанобливо висловився про батьківщину зулуса, зокрема ж про його матусю. Якби я не втрутився в цю сварку, справа дійшла б до ножів. Але я рішуче заявив, що той, хто скаже ще хоч слово, буде вигнаний із печери під град і блискавиці, і після цього запанував мир.

Довго тривала гроза. Град змінився зливою, було зрозуміло, що доведеться заночувати в печері, тим більше, що хлопці, відправлені розшукувати волів, повернулися ні з чим. Це мало вельми невтішний вигляд, оскільки в печері панувала холоднеча, а ночувати в наскрізь промоклому візку годі було й думати.

Але знову нас виручила пам’ять Ханса. Позичивши у мене сірники, він поповз углиб печери і повернувся, тягнучи за собою кілька запорошених, поточених дрівець, але цілком придатних для багаття.

— Де ти роздобув дрова? — запитав я.

— Баасе, — відповів готтентот, — давним-давно, коли тут я жив з бушменами, а ці чорнопикі хлопчиська (ця образа стосувалася моїх зулусів, Мавуна й Індуки) навіть були ще не зачаті своїми невідомими батьками, я заготовив великий запас дров. Думав, стане в нагоді на зиму або ж на той випадок, якщо знову коли-небудь доведеться поселитися в цій печері. І ось запас цей уцілів під камінням і піском. Так мурашки, що повзають землею, запасають їжу для своїх нащадків. Отже, тепер, якщо ці кадри допоможуть мені притягнути дрова, у нас буде вогонь і ми зігріємося.

Уражений завбачливістю хлопчика-готтентота, я наказав зулусам піти з Хансом у “льох”, на що вони охоче згодилися, зігріті думкою про багаття. Потім я дістав з візка пляшку грогу і шматок свіжої баранини, який ми підсмажили над жаром, і незабаром зайнялися знищенням чудового обіду. Багато хто повстає проти споювання тубільців спиртними напоями, але особисто я вважаю, що коли зулус замерз і втомився, ковток горілки не зашкодить йому і навіть, навпаки, збадьорить. Але щоб Ханс не випив зайвого, мені довелося лягти спати з пляшкою.

Наївшись, я запалив люльку і почав розмовляти з Хансом, який після граду зробився дуже балакучим. Він запитав мене, чи стара наша печера, і я відповів, що вона так само стара, як гори Берга. Ханс сказав, що він і сам такої самої думки, оскільки бачив у глибині печери відбитки слідів, які не могла залишити жодна відома йому тварина. Крім того, там валяються дивні скам’янілі кістки, що належать, можливо, велетням. Ханс вважав, що рано-вранці, коли сонце зазирне до печери, він зуміє їх знайти.

Тоді я пояснив Хансу і кафрам, що тисячі років тому, коли людей ще не було на світі, землю заселяли величезні тварюки — гігантські слони і гади, такі великі, як сто крокодилів разом, а також, на думку деяких учених, величезні мавпи — набагато більші за горилу. Дикуни уважно слухали, а Ханс заявив, що відносно мавп він готовий повірити, оскільки сам бачив таке зображення — чи то гігантська мавпа, чи то мавпоподібний велетень.

— Де? — запитав я. — У книзі?

— Ні, баасе, тут, у печері. Його зробили бушмени десять тисяч років тому (мовою Ханса це означало невизначене давнє минуле).

Я пригадав про нечувану тварину, названу нголоко, яка нібито водиться десь у болотах Східного Берега. Ця тварина, в існування якої я, до речі, не вірив, досягає зросту у вісім футів, вкрита сірим волоссям і замість пальців має пазурі. Один мій знайомий португалець, старий дивак, мисливець, присягався, що бачив на мулі сліди цієї тварини і що воно скрутило в’язи одному його супутнику. Я запитав Ханса, чи чув він про нголоко.