Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Він замовк, показуючи, що питання вичерпане, але я жадібно запитав:

— Що ж це був за фетиш, Аллане?

— Це довга історія, друже мій, — заперечив він, — якщо її розказати, то Гуд, звичайно, не повірить, до того ж пізно, і я боюся вам набриднути. Далебі, я не закінчив би за одну ніч.

— Для Гуда і Куртіса тут є віскі, содова й тютюн; я ж повартую між вами і дверима й не рушу з місця, поки ви мені всього не розкажете, Аллане. Неввічливо йти спати раніше від своїх гостей, так що, будь ласка, починайте, — додав я, усміхаючись.

Старий забурчав, але ми в урочистому мовчанні з’юрмилися біля нього, і він, нарешті, почав свою розповідь.

— Гаразд, якщо вам неодмінно хочеться. Багато років тому, коли я був порівняно молодим, одного разу я зупинився на привалі в Драконових горах. Їхав я в Преторію з товаром, який сподівався розпродати серед тубільців, щоб потім вирушити на північ полювати на велику дичину. В широкій долині, міжгір’ї, нас застала найсильніша гроза. Якщо не помиляюся, відбувалося це в січні, а ви, друзі мої, знаєте, що таке натальські грози в спекотну пору року. Гроза насувалася на нас відразу з двох протилежних боків.

Повітря немов згустилося, потім налетів крижаний вітер і стало майже темно, хоча було близько першої години дня. Над вершинами навколишніх гір почали спалахувати блискавці.

Окрім візника і погонича, зі мною був Ханс, про якого я щойно говорив, — маленький, зморщений готтентот, мій вірний товариш у подорожах і пригодах, невизначеного віку й одна з найрозумніших людей в Африці. У полюванні на дичину з ним ніхто не зміг зрівнятися, проте у нього, як у всякого готтентота, були свої вади — при кожній слушній нагоді він пив, як віл; були у нього і свої готтентотські чесноти — він був відданий, як пес. Так, він любив мене, як собака свого господаря, який узяв його сліпим щеням і виростив біля себе. Для мене він зробив би все: збрехав, украв, убив би і визнав би це за свій священний обов’язок. Так, будь-якого дня він був готовий померти за мене, як це і сталося, врешті-решт.

Аллан замовк, вдаючи, що вибиває люльку, в чому абсолютно не було потреби, оскільки він її тільки-но набив. Гадаю, він просто хотів стати спиною до світла, щоб приховати хвилювання.

Потім своїм характерним легким рухом він швидко обернувся на каблуках і продовжував:

— Я йшов перед візком, оглядаючи вибоїни і каміння гірської стежини, що називалася дорогою хіба що із чемності, а за мною, як тінь, відданий своїй місії, ішов Ханс. І ось я почув це глухе кахикання, яке означало, що він хоче привернути мою увагу, і я запитав через плече:

— Що таке, Хансе?

— Нічого, баасе 10 10 Баас — пан (галл.) , — відповів гуттентот. — Ось тільки велика буря насувається. Дві бурі, баасе, не одна; а коли вони зіткнуться, відбудеться битва — небом літатимуть списи, і обидві хмари стануть плакати дощем і градом.

— Так, — сказав я. — Але я не бачу можливості сховатися, отже, нічого не вдіяти.

Ханс порівнявся зі мною і знову кашлянув, бгаючи в кістлявих пальцях брудну ганчірку, яку він величав капелюхом.

— Багато років тому, баасе, — сказав він, указуючи підборіддям на купу каміння під схилом гори за милю від нас, — там була печера. Хлопчиком я в ній ховався з кількома бушменами. Це було після набігу зулусів — коли в Наталі стало нічого їсти і люди їли одне одного.

— А чим годувалися твої бушмени?

— Здебільшого слимаками і кониками, баасе, а іноді вдавалося застрелити отруєною стрілою антилогіу. За відсутністю кращого, баасе, смажена гусінь буває дуже непогана і сарана теж. Пам’ятаю, я вмирав з голоду, а на них розжирів.

— Отже, Хансе, ти вважаєш, що нам краще сховатися в цій печері, якщо вона там є?

— Так, баасе, печера не може втекти, а я не забув місця, де прожив два місяці.

Я озирнувся на хмари — вони були надзвичайно чорні. Збиралася диявольська гроза. Становище було тим більше неприємним, що під нашими ногами лежали пласти залізняку, що притягує електрику.

Поки я розмірковував, нас наздогнав натовп кафрів, які мчали щодуху, мабуть, сподіваючись знайти притулок від грози. Судячи зі вбрання, вони, мабуть, вирушали на весілля. Пробігаючи повз нас, один із них крикнув мені:

— Швидше, швидше, Макумазане, блискавки люблять це місце.

Це припинило мої вагання. Я наказав візникові підхльоснути биків, а погоничу рухатися за Хансом, який добре пам’ятав цю місцевість.

У повітрі панувала тиша, а морок так згустився, що передній віл здавався примарою; на додачу стало дуже холодно, над гребенями гір танцювали зірниці, але грому було ще не чутно. В природі коїлося щось дивне й аномальне, навіть воли це відчували і рвалися із збруї, так що їх не доводилося поганяти. Нерви мої нагадували натягнуті струни. Я з нетерпінням чекав, коли ж ми, нарешті, доберемося до печери.