Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Я мовчки сів і зняв чоботи, думаючи про себе, що я з радістю віддав би всі свої заощадження в Дурбанському банку, аби тільки позбутися справжнього випробування. Дивна річ — самолюбство білої людини, особливо ж англосакса! Що примушувало мене піддавати своє життя такому ризику? Тільки страх насмішок Ханса і двох моїх кафрів. У глибині душі я проклинав готтентота і печеру, і яму, і картину, і грозу, яка завела нас сюди, і все, що тільки міг пригадати. Проте, взявши в зуби олов’яну ручку свого ліхтаря, я пішов містком, неначе мені дуже подобалася моя витівка.

Зізнаюся, я погано пам’ятаю, як здійснив перехід. Пригадую, тільки, що ці кілька хвилин здалися мені годиною; і ще пам’ятаю, як доносилися тужливі голоси моїх зулусів, які зворушливо прощалися зі мною і серед інших проявів ніжності, називали мене своїм батьком і матір’ю, і всіма предками за чотири коліна.

Я сяк-так здолав проклятий місток і, коли дістався вже благополучно до самого краю, раптом підсковзнувся і розкрив рота, бажаючи щось сказати, внаслідок чого ліхтар полетів у безодню, захопивши із собою передній зуб, який хитався. Але Ханс простягнув свою шорстку руку і, намагаючись ухопити мене за комір, вчепився мені в ліве вухо, і з такою допомогою я вибрався, нарешті, на твердий ґрунт, лаючи його на всі заставки. Багатьом моя мова здалася б дуже різкою, але Ханс не відчув образи, дуже радіючи моєму благополучному прибуттю.

— Про зуб не журіться, баасе, — сказав він, — так навіть краще — тепер ви можете їсти сухарі і жорстке коріння. Інша справа — ліхтар. Втім, ми, можливо, дістанемо новий у Преторії, чи куди ми там вирушили.

Отямившись, я зазирнув у прірву. Далеко-далеко внизу виднів-ся мій ліхтар. Резервуар зламався, і олія палала, розлившись якоюсь білою поверхнею.

— Що це там за біла речовина? — поцікавився я. — Вапно?

— Ні, баасе, це уламки людських кісток. Коли я був молодий, одного разу звив канат з очерету та шкур і за допомогою бушменів спустився туди на дно — просто, щоб. подивитися, баасе. Там внизу ще одна печера, але я в неї не пішов, тому що побоявся.

— А як туди потрапили скелети, Хансе, їх там цілі сотні?

— Так, баасе, багато сотень, і потрапили вони ось як: від початку світу в печері жили бушмени. Вони влаштовували тут пастку, прикриваючи яму гілками так, що вона здавалася скелею — зовсім як роблять пастку для дичини, баасе, — так, бушмени це робили, поки їх не перебили всіх до останнього бури і зулуси, у яких вони крали овець і биків. Коли на них нападали вороги — що траплялося дуже часто, тому що вбити бушмена завжди вважалося доброю справою, — вони тікали у глиб печери цим проходом і повзли вузьким краєм скелі, що вони завжди могли здійснити із заплющеними очима. А дурні кафри, які переслідували їх, щоб убити, провалювалися крізь гілки у прірву і гинули на смерть. Це траплялося часто, баасе, тому що там маса черепів і багато хто абсолютно почорнів від старовини і перетворився на каміння.

— Але кафри могли б порозумнішати, Хансе.

— Так, баасе, тільки мертві бережуть при собі свою мудрість; мабуть, я думаю, коли всі нападаючі входили в прохід, то решта бушменів, які ховалися в печері, заходила в тил і стріляла в них отруєними стрілами, так що жоден не вибирався назад. А якщо і вдавалося кому-небудь врятуватися, все одно через два покоління урок забувався і траплялося знову те ж саме, тому, баасе, на світі завжди безліч дурнів і новий дурень нітрохи не розумніший за попередника. Смерть ллє воду мудрості на пісок, а пісок жадібний і швидко висихає. Якби це було інакше, баасе, чоловіки невдовзі перестали б закохуватися в жінок, а тим часом навіть великі, як ви, баасе, — закохуються.

Прорікши цю історію, Ханс почав лаятися через прірву з Мавуном та Індукою.

— Хутчіш переходьте, гей, ви, там, хоробрі зулуси, — сказав він, — ви затримуєте вашого пана і мене теж.

Зулуси, висуваючи свічку, зазирнули вниз у безодню ями.

— Ой, — крикнув один із них, — що ми — кажани, щоб літати через такі ями, або павіани, щоб лізти виступом не ширшим за спис, або мухи, щоб повзти по стіні? Ой! Ми не підемо, ми почекаємо вас тут. Цей шлях тільки для такої жовтої мавпи, як ти, або ж для білого чарівника, як Макумазан.

— Ні, — розсудливо відповів Ханс, — ви не можете назватися жодним із цих славних створінь. Ви тільки пара низькородних боязких кафрів — чорні шкури, надуті за людською подобою. Я — жовтий шакал — пройшов через прірву, а ви, дуті міхури, навіть перелетіти через неї не можете зі страху, аби не луснути на півдорозі. Гаразд, дуті міхури, летіть назад до фургона і дістаньте зв’язку мотузок. Вони нам можуть знадобитися.