Жан Марі Ґюстав Ле Клезіo - Золотошукач

Мем була надзвичайно гарна в той час, я не зміг би сказати, наскільки вона була вродливою. Я чую звук її голосу й одразу згадую про те вечірнє світло у Букані на веранді, оточеній бамбуком, про небо, в якому ширяють зграї зимородків. Гадаю, що чарівність тієї миті йшла від неї, від її густого кучерявого волосся брунатно-рудого кольору, яке відбивало найменші лелітки світла, від її блакитних очей, від її ще по-дитячому повного юного обличчя, від її видовжених зап’ястків піаністки. У ній стільки спокою, простоти, стільки світла! Я нишком дивлюся на сестру Лауру, яка дуже прямо сидить на стільці, обпираючись зап’ястками на край столу перед підручником з арифметики і чистим зошитом, який вона притримує пальцями лівої руки. Вона старанно пише, голова трохи нахилена до лівого плеча, густе чорне волосся затуляє один бік її індіанського обличчя. Вона не схожа на Мем, між ними нема нічого спільного, але Лаура дивиться на неї своїми чорними, блискучими, наче камінці, очима, і я знаю, вона відчуває таке саме хвилювання, що і я, той самий вогонь. Вечір від того ще довший, золоте світло сутінок непомітно опускається над садом, відносячи удалечінь крики робітників на полях, гамір запрягів на дорогах з тростиною.

Щовечора — інший урок, вірш, казка, нова задача, але сьогодні мені здається, що це триває той самий урок, який переривається гарячими пригодами вдень, блуканням на березі моря чи нічними мріями. Коли це все було? Мем, схилившись над столом, пояснює арифметику, розкладає перед нами купки квасолі. «Три тут, я забираю дві, буде дві третіх. Вісім тут, я відкладаю вбік п’ять, буде п’ять восьмих… Десять тут, я забираю дев’ять, скільки буде?» Я сиджу перед нею, дивлюся на її довгі витончені пальці, кожен з яких я так добре знаю. Вказівний палець лівої руки дуже міцний, і середній, і підмізинний, оточений тонкою золотою шляркою обручки, стертою водою і часом. Пальці правої руки більші, грубіші, не такі тонкі, а мізинець, який вона вміє підіймати дуже високо, коли інші пальці бігають по клавіатурі зі слонової кістки, раптом із силою видобуває різкий звук.

«Алексісе, ти знову не слухаєш… Ти ніколи не слухаєш уроків з арифметики. Ти не зможеш вступити до Королівського коледжу». Вона це каже? Ні, я не думаю, це Лаура вигадує, вона завжди така старанна, така сумлінна в рахуванні квасолі, у такий спосіб вона засвідчує свою любов до Мем.

Я надолужую на диктантах. Цю пообідню пору я люблю найбільше, коли, нахилившись над білим аркушем зошита, тримаючи в руці ручку, чекаю, коли зазвучить голос Мем, вигадуючи одне за одним слова, дуже повільно, наче даруючи їх нам, наче малюючи їх у переплетіннях складів. Є важкі слова, вона їх ретельно добирала, тому що сама готувала наші диктанти: «карета», «душник», «веселка», «кавалькада», «шина», «брід», «помічати» і, звичайно, час від часу, аби розсмішити нас, «воші», «капуста», «сови» і «коштовності» [9] Множина названих іменників є винятком з правила, що відомо всім, хто знає французьку мову. . Я пишу неквапно, якомога краще, аби насолодитися часом, коли в тиші білого аркуша лунає голос Мем, очікуючи також миті, коли, злегка киваючи головою, вона скаже, наче вперше помітила:

— У тебе гарний почерк.

Потім вона перечитує, дотримуючись свого ритму, роблячи невелику паузу на комах і мовчанням підкреслюючи крапки. Так само не зникає та довга історія, яку вона нам розповідає щовечора, повертаються ті самі слова, та сама музика, але вже по-іншому скомпоновані і по-новому переплетені. Ночами, лежачи на своєму похідному ліжку, під москітною сіткою, перш ніж заснути, я слухаю знайомі звуки, поважний голос батька, який читає газетну статтю або розмовляє з Мем і тіткою Аделаїдою, легкий сміх Мем, віддалені голоси чорних робітників, що сидять під деревами і чекають, коли серед глиці філао зашелестить вітер з моря, та сама безкінечна подія повертається до мене, сповнена слів і звуків, продиктована Мем, з наголосом на окремих складах, або дуже довгою тишею, яка возвеличує слово, і сяєво її погляду залишиться на тих гарних, незрозумілих складнопідрядних реченнях. Гадаю, що я не засинаю, допоки не побачу сяйва того світла, поки не помічу тієї лелітки. Слово, лише одне слово, яке я заберу із собою у сон.

Люблю також уроки Мем з поведінки, найчастіше в неділю вранці, перед вранішньою молитвою. Люблю уроки з поведінки тому, що Мем розповідає завжди якусь нову історію, що відбувається в тих краях, які ми знаємо. Потім вона ставить нам з Лаурою запитання. Це неважкі запитання, але вона ставить їх просто дивлячись на нас, і я відчуваю, як надзвичайно ніжна блакить її погляду проникає в мою душу.