Жан Марі Ґюстав Ле Клезіo - Золотошукач

Треба пройти крізь поля, де тростина така висока, що я блукаю навмання, вздовж зрізаних рядів, іноді — серед колючого листя. Там не чути моря. Сонце під кінець зими пряжить, приглушує звуки. Вже майже на березі я відчуваю його, повітря стає важким, нерухомим, дзижчать мухи. Небо вгорі — блакитне, напружене, без птахів, сліпуче. Я вгрузаю у червоний земляний порох по щиколотки. Щоб не зіпсувати черевики, роззуваюсь і, зв’язавши шнурки, несу їх перекинувши через шию. Таким чином у мене вільні руки. Коли йдеш крізь тростину, треба щоб руки були вільні. Рослини дуже високі, Кук, кухар, каже, що наступного місяця почнуть рубати. Листя гостре, наче бойова шабля, аби пройти крізь тростину, треба її обережно відхиляти рукою. Дені, онук Кука, йде попереду. Мені його не видно. Він завжди ходить босоніж, зі своєю жердиною він іде швидше. Аби не заблукати, ми вирішили двічі подавати звук трав’яним пищиком або гавкати, ось так: А-у-а! Чоловіки теж так чинять, а також індуси зі своїми довгими ножами, коли йдуть серед високої тростини під час рубання.

Я чую Дені далеко попереду себе: А-у-а! А-у-а! Відповідаю пищиком. Інших звуків не чути. Море сьогодні вранці найнижче, раніше полудня воно не повернеться. Ми йдемо якомога швидше, аби дістатися до калюж, в яких ховаються креветки і кальмари.

Попереду мене серед тростини стоїть купа чорного вулканічного каменю, що нагадує копицю. Мені подобається на неї вилазити, з неї я дивлюся на зелені простори полів і на залишені далеко позаду, загублені серед густих дерев і чагарів наш дім, що нагадує уламок корабля, його дивну блакитну покрівлю і хижку капітана Кука, ще далі — трубу Ємена і високі червоні гори, що здіймаються до неба. Я роззираюся навсібіч на своїй піраміді і бачу увесь краєвид, труби цукроварень, річку Тамарен, що гадюкою звивається поміж дерев і пагорбів, море, темне, переливчасте, зараз воно по той бік рифів.

Любо мені там. Гадаю, я міг би залишатися на тому узвишші годинами, цілими днями, нічого не роблячи, тільки розглядаючи.

А-у-а! А-у-а! З протилежного боку поля мене гукає Дені. Він теж на вершині чорної кам’яної копиці, наче потопельник на острівці серед моря. Він так далеко, що я розрізняю лише його схожий на комаху силует, що стоїть на верхівці піраміди. Складаю руки руркою і гавкаю у відповідь: А-у-а! А-у-а! Разом ми злазимо вниз і серед тростини, наосліп, продовжуємо наш рух до моря.

Уранці море темне, замкнуте. Воно темне через чорний пісок річок — Великої Чорної річки і річки Тамарен, які впадають у море, а також через вулканічну лаву. Коли йдеш на північ чи спускаєшся до Морна, на південь, море стає світлішим. Дені ловить кальмарів у лагуні між рифами. Я спостерігаю, як він віддаляється у воді на своїх цибатих ногах з жердиною в руці. Дені не боїться ні морських їжаків, ні риб-скорпіонів. Він пересувається серед калюж з темною водою таким чином, що його тінь завжди позаду нього. Віддаляючись від берега, він змушує піднятися в повітря чапель, бакланів, морських жайворів. Я дивлюся на нього, босоногого, у холодній воді. Часто прошу в нього дозволу піти з ним, але він відмовляє. Каже, що я ще замалий, а він — на варті моєї душі. Каже, що мій батько довірив йому мене. Це неправда, мій батько ніколи з ним не розмовляв. Але мені подобається, як він каже — «на варті твоєї душі». Лише з ним я ходжу на берег. Моєму двоюрідному братові Фердинанду цього не дозволяють, хоча він трохи старший, ніж я, Лаурі теж, тому що вона дівчинка. Люблю Дені, він — мій друг. Фердинанд каже, що це не друг, тому що він чорний і онук Кука. Але мені байдуже. Фердинанд так каже, бо він заздрить, йому теж хочеться піти з Дені через тростину до моря.

Коли море відступає, як ось зараз, рано-вранці з’являються чорні скелі. Повсюди великі темні калюжі, а також світлі, такі світлі, що, здається, вони випромінюють світло. Морські їжаки на глибині нагадують фіолетові кулі, анемони відкривають свої криваві віночки, офіри [4] Офіури — хижі морські м’ясоїдні зірки з п’ятьма щупальцями. повільно ворушать своїми довгими волохатими руками. Я роздивляюся дно калюж, поки вдалині Дені жердиною з вістрям на кінці полює на кальмарів.

Тут шум моря приємний, наче музика. Вітер здіймає хвилі, які розбиваються об підошви коралів, це дуже далеко, але я чую найменшу вібрацію серед скель і напруження в небі. Виднокрай нагадує стіну, об яку з силою б’ється море. Іноді снопами бризкає піна й осідає на скелях. Починається приплив. У цю мить Дені ловить кальмарів, тому що вони своїми щупальцями відчувають свіжу воду з відкритого моря і виходять зі схованок. Вода поступово заповнює калюжі. Течія ворушить руками oфіур, хвилі здіймають хмари мальків, я бачу, як із заклопотаним і тупим виглядом пропливає риба-собака. Вже давно, із самого малечку, я приходжу сюди. Знаю тут кожну калюжу, кожну скелю, кожен закапелок — там розташоване місто морських їжаків, трохи далі повзають великі трепанги, тут ховаються вугрі, онаґо [5] Онаґо — донна риба, делікатес. . Я стою нерухомо, тихо, аби вони забули про мене, аби вони мене не бачили. Зараз море гарне і дуже тихе. Коли сонце високо в небі, над Турель дю Тамарен, вода стає легкою, ясно-блакитною, небесної барви. Гуркіт хвиль на рифах вибухає на повну силу. Засліплений світлом, кліпаючи очима, шукаю Дені. Море приходить через фарватер, тепер воно несе свої повільні хвилі понад скелями.

Читать дальше