Я дивлюся на освітлений полуденним сонцем великий дерев’яний будинок під блакитним чи зеленим дахом надзвичайно гарного кольору вранішнього неба. Ще відчуваю на обличчі жар від червоної землі і печі, струшую порох і солому, які поналипали до одягу. Коли підходжу до будинку, чую голос Мем, яка в тіні веранди навчає Лауру молитвам. Так мирно, так світло, що сльози знову течуть з очей, і серце починає сильно калатати. Я йду до будинку, босоніж, по землі, яка порепалася від спеки. Підходжу до басейну, що за господарськими приміщеннями, великим поливаним глеком зачерпую темної води і мию обличчя, шию, ноги. Від свіжої води починають пекти подряпини, порізи лезами тростини. На поверхні басейну снують комарі, водяні павуки, вздовж стін тремтять личинки. Чую тихий спів нічних птахів, відчуваю запах диму, що опускається на сад, наче провіщаючи ніч, що вже почалася у ярах Мананави. Потім іду до Лауриного дерева шальта в кінці саду, високого дерева добра і зла. Все, що я відчуваю в ту мить, усе, що бачу, мені здається вічним. Я ще не знаю, що незабаром усе це зникне.
Ще є голос Мем. Це все, що я знаю про неї зараз, це все, що від неї зберіг. Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, книжки, які вона читала, аби не потьмарити її голос. Хочу його чути повсякчас, як тих, кого любиш і чиє обличчя більше не впізнаєш, її голос, лагідність її голосу, де є все — тепло рук, запах волосся, її сукня, світло, кінець дня, коли ми з Лаурою приходимо на веранду, серце ще калатає від біганини, а вона вже починає навчання. Мем говорить дуже тихо, дуже повільно, а ми слухаємо і думаємо, що розуміємо її. Лаура розумніша за мене, Мем повторює це щодня, каже, що вона вміє ставити запитання тоді, коли треба. Ми по черзі читаємо, стоячи перед Мем, яка гойдається у своєму кріслі-гойдалці з чорного дерева. Спочатку читання, потім Мем опитує з граматики, відмінювання дієслів, узгодження дієприкметників та прикметників. Затим ми разом розповідаємо зміст щойно прочитаного, слова, вирази. Мем старанно ставить запитання, із задоволенням і тривогою я слухаю її голос і боюся розчарувати її. Мені соромно, що я не так швидко, як Лаура схоплюю, мені здається, що я не заслуговую цих миттєвостей щастя, ніжности її голосу, її парфумів, передвечірнього світла, яке випромінює її погляд і мова, від чого золотом виблискують будинок і дерева.
Ось уже рік нас навчає Мем, тому що у нас нема іншої вчительки. Раніше, я ледве це пригадую, була вчителька, яка тричі на тиждень приїздила з Флореаля. Але поступове зубожіння батька вже не дозволяє нам такої розкоші. Батько хотів віддати нас до пансіону, але Мем сказала, що ми з Лаурою ще надто малі. Отож вона сама щодня займається нашою освітою — вечорами, іноді вранці. Вона навчає нас тому, в чому ми маємо потребу: письму, граматиці, трохи рахуванню і Святому Письму. Батько спочатку сумнівався в якості такої освіти. Але одного дня Жозеф Руаяль, перший вчитель у Королівському коледжі, подивувався нашим знанням. Він навіть сказав нашому татові, що ми випереджаємо наш вік, і звідтоді батько цілком змирився з нашим навчанням.
Однак я не зміг би сказати і сьогодні, чим насправді було те навчання. Ми, батько, Мем, Лаура і я, жили тоді замкнено у нашому власному світі в урочищі Букан, обмеженому на сході рваними вершинами Труа Мамель, на півночі — безмежними плантаціями, на півдні — пустирями Чорної річки і на заході — морем. Вечорами, коли зимородки стрекочуть на великих деревах у саду, лунає лагідний і молодий голос Мем, яка збирається диктувати поему або читати молитву. Що вона каже? Не знаю. Зміст її слів зник, як і крики птахів і шум вітру з моря. Залишається тільки музика, тиха, легка, майже невловима, вона зливається зі світлом на листі дерев, тінню на веранді і вечірніми пахощами.
Я слухаю її не стомлюючись. Чую вібрації її голосу і водночас співи пташок. Іноді стежу очима за польотом шпаків, ніби їхній переліт між деревами до гірських схованок міг пояснити наш урок. Час від часу Мем повертає мене на землю, повільно промовляючи моє ім’я, так, як це вміє робити тільки вона, так лагідно, так повільно, що я перестаю дихати:
— Алексісе?.. Алексісе?
Тільки вона і Дені називають мене цим ім’ям. Інші кажуть Алі, можливо тому, що Лаурі першій це спало на думку. Батько нікого не називає на ім’я, окрім Мем, я це чув раз чи двічі. Він лагідно казав: Анно, Анно. А я тоді подумав, що він каже — «ангел».
Або може він справді казав «ангел» ніжним і серйозним голосом, яким він розмовляв тільки з нею. Він дуже кохав її.
Читать дальше