Жан Марі Ґюстав Ле Клезіo - Золотошукач

Невдовзі настає спека, починається літо. Поля цукрової тростини — високі. Вже багато днів її рубають. Уздовж дороги нам трапляються вози, запряжені волами, вози похитуються під важкою тростиною. За погоничів молоді індуси, у них байдужий, наче сонний, вигляд. У повітрі повно мух і ґедзів. Фердинанд іде шпарко, мені важко бігти слідом. Щоразу, як проїздить віз, ми стрибаємо у канаву, бо місця вистачає лише для великих, оббитих залізом коліс воза.

На полях повно чоловіків і жінок, які працюють. Чоловіки з мачете, серпами, а жінки — з мотиками. Вони одягнені у мішковину, голови обмотані старими джутовими мішками. Чоловіки з оголеними торсами, по них патьоками стікає піт. Чути крики, вигуки «а-у-а»! Червона курява здіймається над дорогою, осідає на цукровій тростині. У повітрі стоїть різкий запах, це запах тростинного соку, пилюги, чоловічого поту. Трохи очманілі, ми йдемо, біжимо до будинків Тамарена, туди, куди прибуває зрубана тростина. На нас ніхто не зважає. На дорогах стільки куряви, що ми вже червоні з голови до ніг, а наш одяг нагадує мішковину. Є діти, які з нами бігають по дорозі, індуси, кафіри [7] Кафіри, або кафри — від арабського кафір, тобто невірний, невіруючий, назва південноафриканського народу коса. , вони їдять тростину, яка впала на землю. Всі прямують до цукроварні, аби побачити перше пресування.

Нарешті ми дістаємося до корпусів. Мені трохи лячно, тому що я вперше прийшов сюди. Перед високою, побіленою вапном стіною вози зупиняються, чоловіки розвантажують тростину і кидають її в циліндри. Казан випльовує важкий рудий дим, що затягує небо; коли вітер прибиває його до землі, ми починаємо кашляти. Всюди гамір, великими струменями б’є пара. Просто перед нами я бачу гурт чоловіків, які кидають у піч жом з подрібненої тростини. Вони майже голі, схожі на велетнів, піт тече по їхніх чорних спинах, по обличчях, обпечених вогнем. Вони не розмовляють. Лише беруть жом і кидають його в піч, щоразу вигукуючи: ух!

Я не знаю, де Фердинанд. Заклякло дивлюся на полив'яний казан, на великий чан з криці, у якому вариться ця каша для велетня, і на колеса, що тягнуть циліндри. Всередині цукроварні чоловіки метушаться, кидають свіжу цукрову тростину в щелепи циліндрів, забирають уже подрібнену, аби ще вичавити з неї сік. Стільки гамору, спеки, пари, що в голові паморочиться. Світлий сік біжить по циліндрах, стікає у киплячі чани.

Я помічаю Фердинанда, який чекає, стоячи перед чаном, що повільно обертається, поки густий сироп вичахне. Цукор у чані коливається великими хвилями, стікає на землю, звисає чорними згустками, які качаються по землі, всипаній листям і соломою. Діти з криками кидаються, хапають шматки цукру, відбігають убік і вже там, на сонці, лижуть його. Я теж пильную перед чаном, і коли цукор бризкає, котиться по землі, я кидаюсь і хапаю обпікаюче місиво разом з травинками і шматочками жому. Відходжу вбік і, зіщулившись у пилюці, лижу його і дивлюся на густий рудий дим, що валить з димаря. Шум, крики дітей, метушня чоловіків — усе це породжує в мені якесь збудження, від якого я тремчу. Чи це від двигтіння машин і свисту пари, чи від їдкого рудого диму, який мене покриває, може, від спеки і різкого смаку паленого цукру? Мені темніє в очах, і я відчуваю, що мене ось-ось виверне. Кличу кузена на допомогу, але мій голос хрипить, у горлі дере. Я кличу також Дені, Лауру. Але ніхто на мене не зважає. Купа дітей безперестанку кидається до великого чана, який обертається навколо власної вісі, аби влучити момент, коли через відкриті стулки повітря зі свистом поступає всередину котлів і прибуває хвиля киплячого сиропу, що білуватою рікою тече жолобами. Раптом я відчуваю себе таким слабким, таким розгубленим, що кладу голову на коліна і заплющую очі.

Потім відчуваю руку, що пестить моє волосся, чую голос, який тихо каже креольською: «Навіщо плакати?» Крізь сльози я бачу індіанку, високу і гарну, загорнену у рогожу, забруднену плямами червоної землі. Вона стоїть переді мною, струнка, спокійна, без усмішки, верхня частина її тіла нерухома через мотику, яку вона тримає на голові, обмотаній ганчір’ям. Вона лагідно розмовляє зі мною, запитує, звідки я, і вже я йду з нею запрудженою дорогою, притискаюся до її одягу, відчуваючи повільне коливання її стегон. Ми підходимо до Букана, який знаходиться на протилежному боці річки, і вона проводжає мене до будинку капітана Кука. Потім одразу йде назад, не чекаючи ні винагороди, ні подяки, вона віддаляється широкою алеєю між джамборозами [8] Джамбороза — тропічне дерево Ост-Індії, плоди якого за форму і аромат називають трояндо-яблуками і застосовують для виготовлення сиропів та десертів. , а я дивлюся, як вона йде, пряма і статна, зі своєю мотикою на голові.