Жан Марі Ґюстав Ле Клезіo - Золотошукач

Коли я дістаюся до берега в гирлі обох річок, бачу Дені, який сидить вгорі на прибережному піску в тіні турнефорцій. На кінці його жердини, наче лахміття, повисли з десяток кальмарів. Він чекає мене не ворушачись. Сонце обпікає плечі, голову. Я миттю знімаю одяг і, голий, стрибаю з берега у воду, туди, де море зустрічається з обома річками. Пливу проти течії у прісній воді, поки не відчуваю животом і коліньми гострих камінців. Коли повністю опиняюся в річковій воді, обома руками чіпляюся за великий камінь і дозволяю воді обох річок змити з мене опіки моря і сонця.

Більше нічого не існує, нічого не відбувається. Є тільки те, що я відчуваю і бачу, блакитне небо, шум моря, що бореться з рифами, і прохолодна вода, що омиває моє тіло.

Виходжу з води, здригаюся попри спеку, одягаюся, навіть не обсохнувши. Пісок шурхотить у сорочці, у штанях, натирає ноги в черевиках. Волосся злиплося від соли. А Дені знерухоміло дивиться на мене. На його гладенькому темному обличчі застиг якийсь незрозумілий вираз. Сидячи в тіні турнефорцій, він залишається непорушним, обома руками спирається на жердину, з якої пістрявим лахміттям звисають кальмари. Він ніколи не йде купатися в морі, я навіть не знаю, чи він уміє плавати. Якщо він купається, то лише з приходом ночі, вгорі по течії Тамарен або в струмку Солоної водойми. Інколи йде далеко, в гори, в сторону Мананави, де разом з рослинами купається в струмках серед ущелин. Він каже, що цьому його навчив дідусь, аби бути фізично сильним і мати міцний корінь.

Люблю Дені, він знає стільки всього про дерева, про воду, про море. Всі свої знання він отримав від своїх дідуся і бабусі, теж старої негритянки, яка мешкає в Каз Нуаяль. Він знає назви усіх риб, усіх комах, знає усі рослини, які можна їсти в лісі, всі дикі фрукти, він здатен розпізнавати дерева лише за запахом або пожувавши шматочок кори. Він відає стільки всього, що з ним ніколи не занудьгуєш. Лаура теж його дуже любить, тому що він завжди приносить їй подаруночки — якийсь фрукт із лісу чи квітку, мушлю, шматок білого кременя, обсидіан. Фердинанд називає його П’ятницею, щоб поглузувати з нас, а мене — людиною з лісу, це дядько Людовік, якось бачачи, як я повертаюся з гір, так сказав.

Якось, було то давно, ще на початку нашої дружби, Дені приніс Лаурі маленьку сіру тваринку, таку смішну, з кумедною гострою мордочкою, він сказав, що це ондатра, але тато сказав, що це звичайна землерийка. Цілісінький день Лаура бавилася з нею, і тваринка заснула на її ліжку в маленькій картонній коробці, але ввечері, коли настав час спати, вона прокинулася і почала всюди бігати, наробила стільки гармидеру, що тато, зі свічкою в руці, прийшов у нічній сорочці, він так розлютився, що вигнав тваринку геть. Вона більше не повернулася. Гадаю, від цього Лаура дуже засмутилася.

Сонце вже високо в небі, Дені підводиться і кричить: «Але-ек-сіс!» Він так вимовляє моє ім’я. Тоді ми швидко йдемо крізь тростинові поля до Букана. Дені залишається, аби поїсти, в хижці свого дідуся, а я біжу до великого будинку під небесно-блакитним дахом.

Коли настає день і над вершинами Труа Мамель [6] Труа Мамель — гори на острові Маврикій, топонім, що перекладається як «три пипки». небо світліє, ми з кузеном Фердинандом простуємо ґрунтовою дорогою, що веде до єменських плантацій. Залазячи на високі мури, ми проникаємо до заповідника, там живуть «впольовані» олені великих землевласників з Вольмара, Тамарена, Маженти, Барфута, Валґали. Фердинанд знає, куди йде. Його батько дуже багатий, він возив його по всіх своїх володіннях. Він навіть їздив у будинки Тамарен Естейт, до Вольмара й Медини, геть на півночі. Заходити до «впольованих» заборонено, мій тато дуже б розгнівався, якби дізнався, що ми буваємо у цих місцях. Він каже, що це небезпечно, що там можуть бути мисливці, що можна впасти в яму, але я гадаю, що він просто не любить людей з великими статками. Він каже, що кожен мусить сидіти в себе вдома, а не тинятися землями інших.

Ми йдемо озираючись, наче перебуваємо на ворожій території. Вдалині за сірими чагарями помічаємо якісь швидкі силуети, що хутко зникають. То олені.

Потім Фердинанд каже, що хоче спуститися до Тамарен Естейт. Ми виходимо із заповідника і знову крокуємо вздовж битого шляху. Я ніколи не ходив так далеко. Просто одного дня я з Дені піднявся вверх до Турель дю Тамарен, туди, звідки видно Труа Мамель і Ле Морн, і з того місця я бачив також дахи будинків і високий димар цукроварні, з якої валив густий дим.