Богдан Маркусь - Сила трьох. Початок

– Тю-ю! Наче й не було бурі. – подумав уголос.

– А бурі й не було. Це я коли серджуся, або реву, то таке вчиняється. Скільки дід не повчає, та я ніяк не навчуся стримуватись. – обізвався Роман. Зрозумів, що бовкнув зайве й знітившись замовк.

Грицько піднявся на ліктьові і уважно глянув на нього. І таким пронизливим був погляд сірих очей, що Ромці здалося – йому не вірять. Це неймовірно заділо хлопця.

– Ні, ти не думай, я не вигадую! Дід запевняє, що я мольфар. Що це таке, й сам до пуття не знаю, але мушу контролювати свої емоції, щоб ненароком не наробити біди.

Гриць нічого не сказав, тільки погляд зробився ще прискіпливішим.

– Чесно, я не брешу. Ти мені віриш?

– Вірю. – подивився прямо Романові в очі. – Чесно. Вірю.

Обидва відчули, що між ними встановився якийсь невидимий, але сильний зв’язок. Щоб якось розрадити хлопця, який ось так, враз, став більше ніж товариш, Грицько запитав:

– А з півнем що?

Ромка гигикнув і почухав потилицю.

– Розумієш, у наших сусідів, дядька Василя та тітки Польки, є півень. Цієї весни він внадився ходити до нас у двір і бити нашого Петруся. Ось я і вирішив натренувати його. Когути, коли б’ються, то ранять одне одного більш шпорами ніж дзьобами.

– А що це таке? – поцікавився Гриць.

– Шпори це такі гострі відростки на ногах. У курей такого нема, тільки у півнів. – пояснив Роман, помітивши, що Грицько приглядається до квочки. – А коли шпори на ногах, то й тренувати варто ноги. Логічно?

– Логічно. – погодився Гриць.

– Так от, я ще вчора взявся за тренування. Поприв'язував до лап гайки і давай намотувати за півнем. Мати якраз у магазин ходила, тому й не бачила наших вправ. Застала коли вже відв’язував гайки. Вирішила, що хочу те прив’язати, ну й дала ще вчора чортів. А сьогодні думаю: поки мамка до сусідки пішла, ще потреную півня. Щоб швидше його накачати, вирішив збільшити навантаження, ось і прив’язав на спину чавунну праску. І знову кола намотувати. Звідкіля міг знати, що вона так швидко повернеться?

– А коли почала бити, чому не втік?

– Ич, який ти розумний! Я втечу, а півня хто розв’яже? Він же здохнуть може. Ото й терпів. Гадав зловлю, запруся в сарай, відв’яжу, а вже потім дьору дам.

– А – а-а! Тоді все ясно. А то я подумав, що тебе переклинуло. Тебе б’ють та лають, а ти терпиш.

– Та на те що мамка гиркає, я не ображаюся. Важко їй зі мною. Батько ось вже п’ятий рік як помер. А те що б’ється – так я вже й звик. Ні, ти не думай, вона в мене хороша. І бити почала тільки тоді, коли помітила, що в мені просинається «бісівське коріння».

– Як це? – здивувався Грицько.

– Так, зразу, всього й не пригадаю. – Ромка на хвильку замислився. – Ось дивися: зроблю я якусь шкоду, насварить вона, а потім хоч сама вріжеться, хоч впаде і заб’ється сильно, або ще щось таке. Так наперед уже й лупить. Але ж я не навмисне це роблю. Я її люблю і не хочу щоб їй боліло. Нехай краще в мене болить. Вона ж не винувата, що такого народила. Хоча дід запевняє, що з роками я всього навчуся і з мене вийде добрий мольфар.

– Гей! Грицько ти чого? – Роман тільки зараз помітив, що по обличчю Гриця течуть сльози. Його новий товариш швидко відвернувся і поспіхом став витиратися долонями.

– Ти чого ревеш?

– Та, нічого. Не звертай уваги.

– Як це «не звертай уваги»? Ти ревеш, а я не звертатиму уваги? Я щось не так сказав? Так ти не ображайся, я ж ненавмисне.

– Та ні, Ромка, просто… Просто… – Гриця прорвало – А у мене мама, мабуть, померла. – заплакав уже не ховаючись.

– Як це «мабуть померла»? Так вона жива чи померла?

– Ні, вона пропала…

– Як пропала?

– Ось так! Пропала і все! Як тобі ще пояснити?!

– Розкажи та й все. Я ж не дурень!

– Так нема чого розказувати! Сам не знаю! Мені ніхто нічого не пояснював. Ні батько, ні мамині знайомі. Вони думають що я малий і нічого не зрозумію.

– Гей, Романе, ти що, віддубасив Григорія? – почувся голос діда. Він підійшов до хлопців і прискіпливо зиркнув на заплаканого онука.

– Та ні, діду, ніхто мене не бив. То я просто так. – Гриць швидко витер сльози.

– Діду, та ви що?! Хіба я, кого не-будь, коли не-будь навмисне образив?

– Ото ж бо й воно, що навмисно-ні, а ненавмисне-так! Що сьогодні вчинив? Нагадати? – старий був дуже сердитий.

– Ти ж знаєш, що в тебе мати нервова. Для чого її дратуєш? Га?! Ось так би й луснув поза вуха. Та ще й біди мало не наробив! Що було б, якби з то-тої хмари град пішов і цвіт побив? Скільки вчити: стримуйся! Ет! – дід махнув рукою. – Потім поговоримо. Зараз сиди тут і до дому не потикайся. Нехай мати охолоне. Увечері підеш. А ні, так завтра вранці. Зрозумів?