Богдан Маркусь - Сила трьох. Початок

– Зрозумів. – буркнув Ромка.

– Ото ж бо й воно. – дід любив, щоб останнє слово залишалось за ним. Він зайшов до хати. Скрізь прочинені двері чулося як старий щось бурмоче.

Хлопці перезирнулися. У Грицька в животі забурчало, Романові тельбухи відповіли.

– Ну й жерти хочеться. Я від учорашнього обіду нічого не їв. – Роман почухав живіт. – Що у вас було на сніданок?

– Ич, який швидкий! Ми з дідом теж ще не снідали. Там, може, учорашня смажена картопля лишилася.

– На олії чи на смальці?

– На салі з часником.

– Клас! Це нічого, що вчорашня. Підігріємо та хоч трохи перекусимо, а то я зараз із голоду здохну. Поки то дід пересердиться і їсти щось приготує.

– Він якраз і готовив снідання, коли твоя мати переполох зчинила.

Неначе зрозумівши їхню розмову, підбіг Сірко і почав лизати Грицеві руки.

– Ти теж голодний? – запитав хлопчина і почухав його за вухом. У відповідь песик жалібно заскавучав.

– Ходімо, Грицько, на кухню. Пошукаємо й собі пожувати і пса нагодувати. Ти диви, з голодухи вже віршами заговорив.

Попідіймалися і подалися до хати. Песик залишився на дворі сам. Якусь хвильку постояв, обмірковуючи, а потім побіг до будки. Схопив свою миску і кинувся в прочинені сінешні двері.

Дід саме відціджував макарони (ті вже порозлізалися неначе жаби), як в світлиці щось загриміло. Старий знервовано кинув друшляк з макаронами в каструлю і виглянув з кухні. На підлозі простягся Гриць. Поруч – Роман.

– Блін, Грицько! Під ноги дивися! – прошипів Ромка, підіймаючись. – Шо, не бачиш доріжки!? Як сам сліпий, то хоч мене не підбивай. Я й так ледве стою. Вставай швидше, поправляй доріжку. Дід як побачить гармидер, то дасть чосу.

– Ой-йо-о! Зараз, зараз, не кричи. Це я ще не привчився і перечіпаюсь… – було видно, він добряче забився і йому боляче.

Тихін підійшов ближче і зробив вигляд, що не чув розмови.

– Ви чого тут порозлягалися? Ні, щоб допомогти їсти приготувати, вилежуєтесь як на пляжеві. А я старий та немічний маю вам, двом лобурякам, снідання готовить?

Онуки перелякано перезирнулися і витріщилися на нього. Їм враз стало непереливки.

– А це що за мара?! – дід глипнув кудись позаду них. Парубійки озирнулися. У дверях стояв Сірко із мискою в зубах.

– Ні, ви тільки гляньте! І куди це ти зі своєю тарою? Га?! – запитав Тихін собаку.

Побачивши, що до нього звертаються вельми шанобливо, Сірко, не поспіхом, повагом, високо підіймаючи голову, (щоб миска не човгала по підлозі) дугою оминув діда та розпластаних хлопців і почимчикував на кухню.

– Григорію, це вже твоє вихованнячко! Правду люди кажуть: «Пусти пса під стіл, так він і лапи на стіл.» Аби ви отак швидко чогось хорошого вчилися! Один ходити ніяк не навчиться, шпотається через що лишень можна. Інший – ні, щоб матері по хазяйству допомогти, за півнями, як цуцик навіжений, ганяється. За те Сірко, ой да молодець! Все на льоту схоплює! – старий голосно засміявся. Хлопці знову переглипнулися.

– Ану, швидше на кухню, а то головний їдака всі макарони строщить. Ет, козаки, ні до роботи, ні до їжі не допросишся. – дід махнув рукою і почовгав на кухню. Парубійки попідіймалися.

– Хух, мене аж в піт кинуло. – прошепотів Роман, витираючи чоло. У нього в животі знову забурчало. – Ходімо швидше їсти, поки дід добрий.

– А то що? – поцікавився тихенько Гриць. Він ще не дуже добре знав характер старого.

– Як це, що?! Та так «заб’є баки» повчаннями, що з голоду вмиратимеш, а шматок у горло не полізе.

– Вам що, особливе запрошення треба? – старий вийшов із кухні. В руках тримав собачу миску, наповнену вчорашньою картоплею.

– У нього, ось, вчіться. – кивнув головою позаду себе. За ним, шалено матляючи хвостом, йшов песик.

– Сірко, «був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак. На всеє злеє був проворний, завзятіший від всіх бурлак!» Мийте руки і за стіл, а я прив’яжу цього «бурлаку.»

– А що це було? – запитав тихцем Роман, щойно дід вийшов із світлиці.

– «Енеїда», Котляревського. – відповів пошепки Грицько.

– Ну й дід. Ні фіга собі! – Роман від враження аж рота відкрив.

– Еге ж, я сам в шоці…

Вони пройшли на кухню. Мивши чи не мивши руки, повсідалися до столу. Коли старий повернувся, онуки вже поснідали і саме допивали узвар.

– А до макаронів із яйцями, здогадалися ковбасу взяти? – поцікавився він.

– Ні! – злагоджено відповіли парубійки.

– А що, є ще й ковбаса? – запитав Ромка товариша.

– Та я й не знаю. – відповів той не певно. – Я в холодильник не зазираю.