Грегорі Робертс - Тінь гори

Олег оселився в мене. Він запитав, чи можна переночувати в мене на дивані, і я погодився, а це означало, що треба купити дивана. Олег пішов зі мною і довго не міг вирішити якого. Зрештою він обрав диван з зеленої шкіри, довгий, щоб на ньому можна було витягнутися, й одразу ж як меблі доставили, Олег так частенько й робив.

Коли він не був польовим агентом з потенціалом, який ганявся за втраченим коханням з Навіном і Дідьє, то лежав на дивані, склавши руки на грудях, і проводив психологічний самоаналіз. Таурег би це оцінив.

— Ти якось казав, що можеш змінювати свої сни,— зронив він, розтягнувшись на дивані, через тиждень після початку роботи в бюро.— Просто уві сні, поки спиш?

— Звісно.

— Тобто, поки спиш, повністю поринувши в сон, ти здатен змінити курс усього свого сну?

— Так. А ти ні?

— Ні. Не думаю, що багато людей на таке здатні.

— Уявімо це так: кошмар — це сон, який я не здатен контролювати, а сон — це кошмар, який я здатен контролювати.

— Ого. А як це працює?

— Я взагалі-то пишу оповідання, Олеже.

— Ой, пробач,— сказав він, а його босі ноги відбивали ритм на тому кінці дивана.— Повертайся до роботи. Я мовчу.

Я працював над новим оповіданням. Щасливу історію я закинув. Вона закінчилася не дуже добре. Я накидав кілька абзаців про Абдуллу і подумував написати декілька історій про нього. Історії про нього — орли, кожна оповідь — крилате протиріччя, але я ще ніколи про нього не писав.

Того дня я намагався вхопити його образ, змалювати його словами, і рядки народжувалися швидко. Розділи на сторінках мого записника розквітали, неначе гортензії.

Через роки з того сонячного дня в готелі «Амрітсар» один письменник сказав мені, що коли живі пишуть про живих, це погана прикмета. Тоді я цього не знав і був щасливий з тих сторінок про Абдуллу — досить щасливий, аби забути про погрози та серйозні злочини, про ворогів, які ховаються за посмішкою, про Кавіту з Карлою і все інше на світі. Поки мене нічого не турбувало, можна було продовжувати писати.

— А про що оповідання? — поцікавився Олег.

Я відклав ручку.

— Це детектив,— мовив я.

— То про що він ?

— Про письменника, який убиває декого, бо той заважає йому писати. Хочеш дізнатись, у чому полягає таємниця?

Він скинув ноги донизу і сів, спираючись ліктями на стегна.

— Обожнюю таємниці,— відповів він.

— Таємниця полягає в тому, чому письменник так довго зволікав.

— Сарказм,— зрозумів він.— Тобі варто почитати Лєрмонтова. «Кавказ» славиться своїм сарказмом.

— І не кажи,— зауважив я, беручи ручку.

— То ти справді здатен змінювати свої сни?

Поставивши лікоть на стіл, я націлив ручку на Олега. Сподівався, що вона перетвориться на кадуцей [136] Кадуцей — у греків та римлян жезл оповісників волі богів, атрибут Гермеса, що володів здатністю примиряти. Мав форму палиці, обвитої двома зміями, або крилатої палиці. , і тоді можна буде хлопця приспати.

— У плані, як це працює? Я б дуже хотів змінювати наші сни. У мене є деякі сни, ну знаєш, які б дуже, дуже хотілося поставити на повторення.

Вдягнувши ковпачка на ручку, я згорнув записник, дістав два холодних пива і жбурнув одним в Олега. Тоді повернувся у крісло і підняв свою бляшанку для тосту.

— За таємниці,— сказав я.

— За таємниці!

— А тепер сядь, розслабся і розкажи, що не так, Олеже.

— Твоя Карла,— почав він, роблячи ковток пива.— Я знаю, як ти почуваєшся, бо в Москві маю власну Карлешу.

— То чому ж ти не повернешся назад у Москву?

— Москва мені не до вподоби,— зізнався він, роблячи ще один ковток.— Я хлопець із Санкт-Петербурга.

— Але ж ти закоханий у дівчину.

— Так. Але вона мене ненавидить.

— Вона тебе ненавидить ?

— Ненавидить мене.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона заплатила своєму батькові, щоб той мене вбив.

— Вона мала йому платити? Він хто такий — банкір?

— Він — коп. Дуже хороший коп.

— Що відбулося?

— Це довга історія,— зітхнув він, роздивляючись білі фіранки, що тріпотіли на залитому сонцем балконі він легенького вітерцю.

— Іди ти до біса, Олеже. Ти вбив моє коротке оповідання. І можеш заповнити пустку своєю довгою історією.

Він гірко засміявся. Один з наших найчистіших виявів емоцій, який робить нас людьми, це гіркий сміх.