Грегорі Робертс - Тінь гори

— Соромно?

Сором. Мені це знайоме. Та й Абдулла був моїм братом, а братерство не має обмежень.

— Ти мав розповісти мені, Абдулло. Ми ж брати.

— Але якби ти відхрестився від мене через ці ганебні дії?

Доля перетворює тебе на суддю так само часто, як і на підсудного. Я був утікачем від правосуддя, який працював на вуличному чорному ринку, а Абдулла підняв мене на суддівську лаву і вручив молотка. Я хотів його ним огріти.

— Ти мусив мені сказати.

— Я знаю,— погодився він, понуривши голову.

— Більше жодних таємниць,— наполіг я.— Ви з Дідьє, присягаюся, ви обоє обожнюєте таємниці.

— Більше жодних таємниць,— повторив він.

— Даси клятву солдата?

— Даю.

— Добре. Будь напоготові. Сьогодні я відвідав Конкенона, і він або відступить, або вискочить з печери жалячи.

— Ти пішов без мене?

— Усе було гаразд. Я мав підтримку.

— Ти його побив? — ожив Абдулла.

— Усе вийшло за межі цивілізованого. Будь обережний.

— Я пишаюсь тобою, Ліне,— сказав він.

— Ти такий один,— запевнив я.— Цього не повинно було статися, але з ним складно поладнати.

— Може, зайдемо всередину та приєднаємося до співів? — запропонував він.

— Дякую, але ні. Маю дістатися дому. Карла може бути там. Незабаром побачимося, брате.

По довгій широкій Марін-драйв я повернувся на Місто-Острів, а потім завернув до готелю «Амрітсар». Дорога була безлюдна. Біля дамби теж була порожньо. Ліворуч від мене дрімали будинки, спливаючи спокоєм в океан.

Раптом я помітив чоловіка, який грав на гітарі. Він сидів під вуличним ліхтарем на роздільній смузі бульвару.

Це був Олег. Я зупинився біля нього.

— Ти що робиш?

— Граю на гітарі,— радісно заявив він.

— Чому ти граєш на гітарі посеред дороги?

— Тут чудова акустика,— посміхнувся він, дратуючи мене.— Море позаду, а будівлі попереду. Це ідеально. А ти на гітарі граєш? Ми просто мусимо зіграти тут удвох. Ми могли б...

Я поїхав геть, дістався аж Нариман-Пойнту — і повернув назад та знову під’їхав до нього.

— Хочеш напитися? — запропонував я, поки гуркотів двигун.

— З тобою? — недовірливо запитав він.

Я знову зірвався з місця й дістався Нариман-Пойнту, а там розвернувся і ще раз поїхав до нього.

— Так! Я залюбки нап’юся,— вирішив він.

— Залазь, Олеже.

— А можна я покермую?

— Більше ніколи не говори такого про мого мотоцикла.

— Гаразд,— сказав він, сідаючи позаду і повісивши гітару на плече.— Добре знати межі.

— Міцно тримайся.

— А ми начистимо комусь пику, коли нап’ємося?

— Ні.

— Навіть одне одному?

— Злазь із мотоцикла, Олеже.

— Ні, ні,— спохопився він.— Просто якщо ми чубитимемося, то я пити не буду, бо ти брудно б’єшся.

— Пішов ти.

— Ми, росіяни, не вміємо брудно битися. Саме тому ми такі простаки.

— Олеже, якщо хоч раз іще згадаєш слово «росіянин», я викину тебе на узбіччя.

— Що ж я тобі маю казати? Я ж усе-таки росіянин.

— Давай називати їх людьми Р.

— Дійшло,— погодився він, міцно тримаючись.— Ми, люди Р, швидко все схоплюємо.

Він був хорошим пасажиром, а ще їхати з ним було весело. Мій настрій значно покращився, коли ми припаркували мотоцикла і піднялися сходами до моїх апартаментів у готелі «Амрітсар».

Коли ми підходили до моїх дверей, Карла відчинила свої, саме кудись виходячи.

Вона одягнула вечірню сукню без рукавів і високі кеди. Її волосся було зібране в Гульку і трималося завдяки кістці риби-меч, яку Карла придбала на рибному базарі. Вона вичистила її, відполірувала і на ширший край тієї кістки приладнала одну зі своїх каблучок з коштовним камінцем. У ній відбивалося кімнатне освітлення у неї за спиною.

— Ого,— сказав Олег, зазираючи до бедуїнського намету.

— Карло, це Олег. Він російський письменник і хороша людина в поганому місці. Олеже, це Карла.

Карла оглянула його з ніг до голови, нахиливши голову так само, як жінка в сяйливій чорній бурсі в Тауреговому арочному будинку. Щось було не так, навіть більше не так, ніж зазвичай. Карла поглянула на Олега. Посміхнулася.

— Погані місця, га?

— Карла,— мовив Олег, цілуючи її руку.— Яке чарівне ім’я. У мене є кохана, і називаю її Карлеша. Це моє пестливе ім’я для неї. Маю за честь познайомитись. Але якщо почну фліртувати, то твій хлопець мене поріже.

— О, він таке зробить, дійсно? — посміхнулася Карла.

— А знаєш що,— сказав я,— ми з Олегом збираємося нализатись у моїй кімнаті. Це була довга ніч. Тяжка ніч. Не хочеш до нас приєднатися?