Грегорі Робертс - Тінь гори

Я мерщій зіп’явся на ноги і, обійшовши його оборону, потягнувся до його ока. Дозволив йому вдарити мене в потилицю. Відчув удари, але болю не відчув. А тоді я стиснув пальці, вичавлюючи йому око.

Він швидко вирвався. Я так подряпав йому око, що воно заплющилося від крові.

З одним заплющеним оком і одним зігнутим коліном він використав проти мене звичний бійцівський прийом, про який попереджав Навін. Я ухилився, пірнув і підібрався досить близько, щоб дістатися пальцями його ключиці. Смикнув її вниз, укладаючи всю вагу свого тіла в цей прийом. Кістка піддалася, і Конкенон залементував, розмахуючи руками від болю.

Бійки у в’язницях не мають на меті просто почубитись. Вони мають закінчуватися перемогою і смертю.

— То ти отак? — вигукнув він, намагаючись вирватися від мене та тручи око.

— Саме так.

Він знову позадкував, але я впав на підлогу і схопив його за яйця, викручуючи їх під час падіння. Я не відпускав. Він незграбно впав, намагаючись захистити своє багатство.

Зіп’явшись навколішки, я щосили вліпив йому. Цього виявилося недостатньо, тож я ударив його ще раз.

Конкенон, сидячи на підлозі, розгойдувався. Він реготав, і ще й досі тримаючись за яйця цілою рукою. Він реготав, розгойдуючись туди-сюди, наче дитина на ковдрі.

— Ти шахраював, і цей чоловік буде моїм свідком,— мовив він, показуючи на Олега.

— А як щодо того шматка свинцю, яким ти бив мене минулого разу? Це що — було за правилами маркіза Лондондеррі? А винагорода за мою голову? Це все було чесно? Тепер ти отримав шанс замовкнути й хоч раз послухати. Дай мені спокій, Конкеноне.

— Ти брудно грав, синку,— вичавив він, силкуючись засміятися.— Знаєш, а тобі доведеться покаятись у цьому гріху.

— Якщо не припиниш нападати на мене, я каятимусь у більших гріхах.

— Знаєш, хлопчику, ти більше подобався мені мертвим,— зареготав він, заплющивши одне око, бо воно добряче-таки кривавило.— Говіндо, пристрель цього бісового каторжника. Стріляй цій лярві в голову.

Усе відбулося миттєво. Говінда ворухнув рукою. Олег витяг ножа, полоснув його по обличчю і відібрав у хлопця пістолет — хлопець і зморгнути не встиг.

Говінда заверещав від болю, розуміючи, що його гарненьке личко кіногероя відсьогодні отримало іншу роль. Олег угатив індуса його ж таки зброєю, і той затих.

Афганець і досі тримав у руці карти, неначе маленьке віяло. У мене в руці був ніж. Олег тримав пістолета.

— Друже, на твоєму місці я б тікав,— посміхнувся Олег, опустивши зброю.— Незважаючи на те, яка в тебе хороша техніка.

Афганець кинув карти і зник.

— Ти вивихнув мені ключицю, лярво,— сказав Конкенон, схиляючи голову набік.— Я навіть руки не можу підняти. Якби міг, то вирубав би тебе одним ударом, і ми обоє це знаємо.

— Дай... мені... спокій.

— Мила, мила, мила Лайза,— проспівав він.

Я знову йому вмазав. Він гепнувся навзнак на підлогу, розкинувши руки, але не відключився.

«Що ж робити? — подумав я.— Може, вбити його? Ні, хіба що він сам таке спробує». Конкенон лежав на підлозі з одним заплющеним оком і вивихнутою ключицею. Він навіть не намагався підвестися. Та все одно теревенив і сміявся, неначе це все було жартом.

Олегу це не сподобалося. Він хотів заткнути йому чимось пельку, але я нагадав, що коли Конкенон задихнеться, це стане для Олега кармінним тягарем.

Отож натомість Олег йому вліпив, та ще й вдало. Конкенон обм’як, і ми залишили його на пораненого Говінду. Я попередив його, що коли ще раз побачу на півдні, то втратить він не лише щоку.

— Я беру твою зброю,— повідомив йому Олег.— Якщо хочеш отримати її назад, то чекай смерті.

Ми мовчки побігли до мотоцикла, а там я зупинив Олега, щоб подякувати.

— Шість тисяч сьогодні,— пояснив я, даючи йому гроші.— Завтра вже матиму решту, разом з бонусом. Прийду в «Лео» на п’яту. Я — твій боржник після того вчинку.

— Не хотілось би побачити ірландця п’яним,— мовив він, озираючись через плече.

— Сподіваюся взагалі його більше не побачити. Олеже, ти чудово впорався.

— Дякую,— посміхнувся він.

— А ти забагато посміхаєшся, ні?

— Більшість часу я щасливий. Це мій хрест, але намагаюся нести його з гумором. У мене є приводи сумувати, але не дозволяю їм перешкоджати своєму щастю. То ти хочеш писати спільне оповідання?

— А ти справді письменник?

— Звісно.

— Там прозвучало кілька досить дотепних фраз.

— Яких фраз?

— Як ти сказав афганцю тікати, незважаючи на його техніку. А потім сказав Крішні, що вб’єш його власного ж зброєю.