Грегорі Робертс - Тінь гори

— Хочу я чи згодна я?

— Карло.

— Це хороше запитання,— приєднався Олег.

Я обернувся до нього.

— Я лише кажу...

— Ні, дякую,— сказала Карла, вимикаючи світло, зачиняючи двері своєї кімнати й замикаючи кілька замків.— Але знаєш, у мене є пропозиція для тебе, Олеже.

Вона обернулася до нього, увімкнувши всі шістнадцять ферзів.

— Нам потрібні польові агенти, а ти відповідаєш вимогам.

— Польові агенти?

— Олеже, відкоркуймо пляшку забуття,— запропонував я.— І напиймося.

— У нас є бюро, у сусідніх з моїми апартаментах,— розповіла Карла, прихиляючись до одвірка.— І нам потрібні польові агенти з потенціалом. Олеже, у тебе є потенціал?

— У мене є потенціал,— запевнив Олег.— Але що змушує тебе кваліфікувати мене як вдалого кандидата?

Вона тицьнула пальцем на мене.

— Він би нас не познайомив, якби цього не було. То ти згоден?

Олег глянув на мене.

— А ти поріжеш мене, якщо погоджуся?

— Звісно ж, він цього не зробить,— сказала Карла.

Олег знову обернувся до Карли.

— Чудово! — сказав він.— Звільнили й найняли двічі за один день. Я знав, що забагатію в цьому місті. Коли починати?

— О десятій,— повідомила Карла.— Одягни гарну сорочку.

Олег зацікавлено посміхнувся. Карла посміхнулась у відповідь.

Я хотів придушити Олега тією гарною сорочкою.

— Гаразд,— втрутивсь я.— Тож незабаром побачимось.

Я підійшов, щоб поцілувати її, обійняти, насолодитись ароматом океану, повернутися додому, але вона притримала мене руками на грудях.

— Заходь у кімнату, Олеже,— запропонував я, жбурляючи йому ключі.

Він відчинив двері — й зойкнув.

— Святий мінімалізм,— наодинці з моїм декором мовив він.— Чоловіче, тут просто Солженицин!

— Карло, що відбувається? — запитав я Карлу, коли ми залишилися наодинці з тим, що відбувалося.

Вона роздивлялася моє обличчя, неначе то був лабіринт і Карла вже знаходила з нього вихід. Вона вдивлялась у мої губи, чоло й очі.

— Мене кілька тижнів не буде,— повідомила вона.

— А де ти будеш?

— А ти знаєш, що мене водночас тішить і дратує, що я передбачила твоє запитання заздалегідь?

— Перестань мене відштовхувати. Куди ти збираєшся?

— Навряд чи ти захочеш знати,— сказала вона, палаючи ферзями.

— Я дуже хочу знати. Я хочу знати, які ламати двері, якщо знадоблюся тобі.

Вона зареготалася. Люди дуже часто сміються, коли я стаю серйозним.

— Я кілька тижнів побуду з Кавітою,— сказала вона.— Наодинці.

— Що за біс? — обурився я.

Вона знову нахилила голову.

— Це що — ревнощі, Шантараме?

Я не ревнував. Коли зараз усе згадую, то знаю, що більше ревнував до російського письменника, бо той був класним хлопцем, ніж до Кавіти.

Але Кавіта образила мене своїми словами, і раптом я збагнув, що це і досі боліло. У моїй свідомості Карла не йшла до іншого кохання — вона ішла до когось, хто мене ненавидів.

Тієї ночі я не розповів Карлі, що мені сказала Кавіта. Я мав щось сказати. Я мусив зізнатися їй. Але це була важка ніч.

— Мадам Жу навідалася сюди у провулок і застерегла мене триматися подалі від Кавіти. Ти справді гадаєш, що безпечно з нею кудись їхати?

— А чого ти від мене хочеш? — обурилася Карла, вся вогонь і люта гордість.

— Карло, я хочу бути найближчим до тебе. Це гріх — використовувати таке проти мене. Припини ці ігри зі мною. Накажи мені або кинути тебе, або кохати усім серцем.

Її зачепило. Я таке нечасто бачив, щоб її виказали реакції обличчя або тіла, яких Карла не могла приховати.

— Я вже казала: ти маєш мені довіряти, що це ставатиме дедалі важче.

— Карло, не йди.

— Я поживу з Кавітою,— мовила вона, відвертаючись.— Не чекай.

Вона пішла геть. Я слідкував за Карлою до сходів, а потім кинувся до свого мешкання, щоб простежити за коханою, яка підходила до стоянки таксі біля кінотеатру «Метро».

Олег приєднався до мене. Вона сіла в таксі та зникла.

— Ти добряче запав, брате,— поспівчував Олег.— Твоя горілка — лайно, до речі, але ром — нічого. Ну ж бо, пити.

— Спочатку хочу помитися,— сказав я.— Потім підготую душ для тебе. Почувайся як удома.

Він зиркнув на мою вбогу кімнату: дерев’яна підлога сяяла, неначе віко лакованої труни.

— Гаразд,— мовив він.

Я стояв під душем, вмикаючи різні його режими. Воду в наш будинок привозили водовози і закачували нагору в спеціальні резервуари на даху. Усі жителі будинку користувалися водою з тих резервуарів.

Намагаючись марно не витрачати воду, я час до часу її вимикав, притулившись до стіни, аж поки всі перипетії з Конкеноном не зринули в пам’яті настільки раптово, що аж тіло почало здригатися, з’явилася нудота, і довелося знову увімкнути цілющу воду.