Грегорі Робертс - Тінь гори

Олегу надзвичайно сподобався візит до чорного банку. Він запитав там, чи є вільні кімнати, щоб орендувати. І він уподобав тітоньку Півмісяць. Їй Олег теж впав ув око, аж вона продемонструвала йому два місячних кола.

За дев’ять хвилин і тридцяти секунд я потягнув його геть, і ми поковзали від тітоньки Півмісяць, але наша втеча ставала лише повільнішою від намагання її пришвидшити.

Ніч уже поглинула світло, коли ми завершували коло, що привело нас до готелю «Президент» на Кафф-Парейді. Позаду ми почули нав’язливий гудок.

Я витягнув праву руку, показуючи, що можна обганяти. Гудок усе не вгавав, тож я призупинився під шатром освітлених ліхтарями платанів, які ще й досі зеленіли, попри закінчення мусонів.

Поряд був провулок. Це був шлях для втечі, по якому б не змогло проїхати авто. Олег зупинився біля мене. До нас під’їхав лімузин. Я вхопився за ножа.

Опустилося затемнене вікно, і я побачив Діву і ще двох Дів.

— Привіт, малі,— мовив я.— Ти як?

Вона вийшла з автівки. Шофер кинувся відчиняти їй дверцята, але запізнився, і дівчина відмахнулася від нього.

— Не хвилюйся, Винодбгаю,— сказала вона, усміхаючись йому.— Я впораюся.

Він уклонився і зиркнув на Дів, а потім мерщій опустив погляд, чекаючи біля автомобіля.

Просто неймовірно, що вона додала шанобливу приставку «-бгай» до його імені. Це було виявом поваги і, напевне, єдиним випадком, коли до нього зверталися так шанобливо поза колом родини чи друзів, які знали цінність цього чоловіка в уніформі.

Це було суперово, цей вихід за межі свого класу, і це дуже сподобалося мені в молодій спадкоємиці.

— Ліне,— заговорила вона, підходячи, щоб мене обійняти.— Я така рада тебе бачити!

Це вперше вона мене обійняла. Узагалі-то, вона вперше мене не образила.

— Клёво ,— відреагував я.— Хоч раз хтось радий мене бачити.

— Я лише хотіла тобі подякувати,— пояснила вона, поклавши руку мені на груди.— Після пожежі й повернення у компанію я зовсім не мала часу цього зробити. А я хотіла подякувати тобі, і Навіну, і Дідьє, і Джонні Сигару, і Ситі, і Дану — справжній Лану, і Пріті, і Срінівасан -дудвалла [138] Dudhwallah — з хінді дослівно перекладається як «людина з молока». , і...

— Ти лякаєш мене, Діво,— зізнавсь я.— А де тигриця?

Вона розсміялася. Діви також розсміялися, сидячи в лімузині з кондиціонером.

— А хто твій друг? — запитала Діва, двічі оглянувши Олега.

— Це Олег,— повідомив я.— Він — російський письменник і польовий агент «Бюро втраченого кохання».

— Діва Девнані,— посміхнулася Діва, простягаючи руку.— Дуже приємно познайомитись.

Олег поцілував їй руку.

— Олег Замінович,— відрекомендувався він.— Ми вважаємо, що це прізвище — витвір фантазії нашого прадіда, але агов, ми всі також його витвір, тож не ображаємось.

— Я — Чару,— представилася одна Діва.

— Я — Парі,— сказала друга.

Олег галантно вклонився, сидячи на своєму мотоциклі.

— Приєднуйся до нас,— запропонувала Чару.

— Справді,— погодилася Парі.

Дверцята лімузина тихенько відчинилися, неначе за волею думки.

— Що за чудесна ідея,— вирішив Олег, з надією дивлячись на мене.

— Чудово! — сказала Діва.— Усе вирішено. Я поїду в нетрища з Ліном на мотоциклі, а Олег поїде з дівчатами.

— Зачекай-но,— втрутивсь я.— Ти дещо забуваєш.

— Усе буде гаразд, Ліне,— запевнила Діва.— Я з трьох років їздила на паливному баці мотоцикла нашої прислуги.

— Я говорю про його мотоцикла.

Олег зазирнув до лімузина, роздивляючись гарненьких дівчат і їхні коротенькі сукні: на задньому сидінні ще коротші. Він обернувся до мене.

— Ти не кинеш мотоцикла, Олеже,— сказав я.

— Пригадуєш пораду Дідьє? — безсило запитав він, благаючи мене, як чоловік чоловіка.— Ти ж знаєш, про що я, Ліне. Штука з ароматними футболками. Гадаю, що варто почати ввечері. А що... що скажеш ти?

Він знову зазирнув до лімузина. Дівчата були, безсумнівно, привабливі й однозначно зацікавились Олегом.

— Припаркуй мотоцикла отам на стежці, біля тих воріт,— наказав я.— Дай сторожеві сто рупій, щоб він за ним наглянув, доки я не повернуся.

— Чудово! — вигукнув Олег, виволікши мотоцикла на стежку і заспокоївши незгоду сторожа гарною сумою грошей.

Тоді рвонув назад до лімузина, жбурнув мені ключі та стрибнув усередину, зачинивши по собі дверцята.

Діва посміхалася мені. Вона стояла біля мого мотоцикла. Ніч, мов ящірка, повзла до нас по стежці. Час до часу люди впізнавали Діву. Дехто зупинився, щоб подивитися.