Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Такий хід думок повернув настрій учителя в оптимістичне русло. Здається, він уже повністю оговтався від шоку і забув про справжню небезпеку. А разом з цим до нього повернулися інші життєві функції: чоловік відчув голод і спрагу. Але оскільки вирішив переховуватися, то чагарниками й заростями попрямував до Тиси, огинаючи Чорну гору. Там, над річкою, ще в часи імперії ведмедів заклали великий яблуневий сад. Дорогою підніжжям гори чоловік зривав грона дикого білого винограду, який наприкінці серпня був уже зовсім стиглим і солодким. Діставшись Тиси, вчитель роздягнувся й увійшов у воду. Приємна прохолода і свіжість змили з нього занепокоєння, страх і втому. Здавалося, саме вода рятує його, напуваючи силами й бадьорістю. Тис скривився й зробив кілька ковтків з річки. Він знав, що румуни у верхів'ях Тиси зливають у воду хімічні відходи, але все ж пив, бо спрага після пробіжки чвалом і надміру солодкого винограду мучила немилосердно. Зрештою, ця вода була його стихією, ця річка — Тиса — його батьківщиною. Бо була вільна, європейська, перетинала будь-які кордони, бо дала йому ім'я — Тис.

Вилізши й почергово пострибавши на кожній нозі, щоб витрусити воду з вух, Тис як був — у сімейних трусах — подався в тепер уже добряче зарослий і майже здичавілий колгоспний сад, нарвав яблук і повернувся на берег, де в затінку старої верби розклав свої речі й ліг горілиць. Як набридлива муха, непокоїло його одне запитання: що робити з Марічкою? З одного боку, їй, мабуть, нічого не загрожує. Про це сказали й колишні вже «компаньйони». Та й не знає вона нічого ані про тунель, ані про їхню співпрацю. Добре таки, що він їй не вибовкав правди. Тепер вона в безпеці. Але що робити йому, на кого покластися, як вийти з цієї ситуації?

Шкварило сонце, надсилаючи свої цьогоріч останні справді гарячі проміння на Землю. Тис лежав на березі річки, цілковито поглинутий задумою. Його худе, рахітичне тіло у великих сімейних трусах мало дати відсіч банді, що вирішила піти на вбивство. Чомусь Тис був переконаний, що виграє, що вийде з цієї пастки живим, що йому все вдасться. Але наразі треба сховатися. Тут, у забутому колгоспному саду, його ніхто не знайде, але й жити тут ніяк. Що їсти, скільки людина може витримати на яблуках і винограді? Можна б упіймати рибу, колись давно, у дитинстві, Тис заходив у мілкі весняні потічки з великим кошиком, перегороджував ним течію, зненацька черпав у ямах, і за дві години таких полювань приносив додому чимало рибин. Зараз теж можна було щось зловити, наприклад, піджаком, але що це дасть? До того ж серпневі ночі підступні, вони насправді вже осінні, ночувати над річкою буде холодно. Ні, треба тікати. Але куди? Додому не можна, бо там його швидко знайдуть. У місто потикатися теж не варто, слід триматися подалі від людських очей. Поїхати кудись далеко він не може, бо не має грошей.

Та й куди їхати? Найкраще, найбезпечніше було б зараз чкурнути хоч на кілька днів чи тижнів за кордон, пересидіти там, допоки не спаде на думку реальний план дій. За кордоном безпечно, туди не сягають липкі щупальця цієї злочинної зграї. Там є Закон. Права людей. Поліція, яка охороняє. Там безпечно. Там порядна людина завжди захистить себе. Тому Україні й треба потрапити туди, в Євросоюз, хай навіть нелегально! Але як пробратися туди йому, простому бідному вчителеві? Колись, на зорі дев'яностих, він побував за кордоном — у трьох країнах.

Найперше їздив у колишню Югославію, у сербську автономну провінцію Воєводина. Там тоді можна було продати все — алкоголь, промислові вироби, техніку. Натомість звідти привезти тверду валюту або й дещо дорожче за валюту — яскравий одяг, справжні джинси, які в совку коштували цілого маєтку. Тож Тис зі своєю тіткою їздив кілька разів у Югославію, у найближче прикордонне містечко Суботіцу, де прямо під вокзалом розташовувався базар. А що їхати треба було через Угорщину, то до відвіданих країн Тис зараховував і її, хоч ніколи й не вийшов навіть зі свого вагона на перон якогось мадярського вокзалу: боявся, що за ці кілька хвилин їх пограбують, відберуть товар.

А іншим разом із тією ж підприємливою тіткою він їздив у Польщу, на великий базар поблизу Кракова. Самого міста вчитель не бачив, нікому тоді й не гадку не спало б заїздити в місто, дивитися архітектуру, гуляти; навіть у забігайлівку люди заходити собі не дозволяли, кожна копійка була на рахунку, тож везли з собою хліб, сало, якісь овочі, аби нічого не витрачати. Не кажучи вже про те, що ніхто б не подумав заплатити за вхід у туалет. Де це чувано, щоб платити за природню потребу? Люди бігали в кущі, а часто в автобус таких підприємців навіть брали відро — так на місці й дешевше, а перед сусідами по горю не соромно. Тому Тис був у Польщі, але так її й не бачив. А після того, як Угорщина й Польща стали членами Європейського Союзу, він кордону не перетинав. Бо й паспорта у нього не було. Для чого тобі паспорт, якщо шансів отримати візу все одно не маєш? Якщо ти порядна людина, з вищою освітою, працюєш у школі, вчиш дітей, нічого не крадеш, законів не порушуєш, то візи тобі не бачити як власного лоба. Всюди потрібні гроші, запрошення, підробка якого теж потребує хабаря, тому разом із перенесенням шенґенського кордону до України зникла й можливість подорожувати.