Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

— Треба його позбутися. Він — загроза, — холодно випалила Уляна Дмитрівна Крук.

— Не вистачає нам однієї загубленої душі, мало нам на совісті смерті Ичі? — обурився Ікар.

— Дорогенький мій, нагадаю тобі, що Ичі й так невідомо коли вийшов би з коми, а платити за підтримку його апаратом життєдіяльності доводилося мені, це раз, — підняла вказівний палець догори Дияволиця. — І два — у нас виникли непередбачувані витрати, а ви платити не хотіли. Тож не забувайте, що продаж органів Ичі врятував нас у фінансовій скруті.

Ігор і Йосип Ляхи схвально закивали головами, але Тис цього бачити не міг. На якусь мить запала тиша. Вражений і ошелешений, учитель стояв за дверима, боячись навіть поворохнутися.

— Так, а що ви пропонуєте, шановні, що пропонуєте? — на правах господаря кабінету намагався втримати розмову в конструктивному руслі мер Ведмедева.

— Його треба позбутися, от і все. Так нам буде спокійніше, — знову заговорила Дохторка.

— Але ж у нього дружина, що з нею? — намагався переважити шальки терезів Ікар.

— Нічого, коли бізнес запрацює нормально, ми знайдемо спосіб їй віддячити. Вона ще й задоволена буде. До того ж, із таким бамбулою жити не просто, вона, може, й зрадіє, коли цей придурок зникне, — Геній Карпат підтримав лікарку.

— Зрозумійте, — нарешті подав голос Ігор Лях. — Ми не можемо від нього відкупитися, запропонувавши йому щось узамін. Це повністю неадекватна людина, яка живе у своїй хворобливій реальності. Коли він зрозуміє, що тунель назавжди залишиться тільки дорогою контрабанди, він може нам таке встругнути, що ого-го! Тому краще його позбутися зараз, це печально, але ми мусимо так зробити, щоб гарантувати собі успіх і безпеку.

— Але як? — поцікавився Золтан Барток.

— Коли він за півгодини прийде сюди, ми вколемо йому снодійне, я вже все підготувала, — по-діловому відповіла Дияволиця. — Увечері, щоб не привертати зайвої уваги, ми перевеземо його до мене, а там я розділю тіло на органи, ми ще й заробимо. Зрештою, і цей добряк зробить добру справу — продовжить комусь життя. Ця ідея йому б навіть сподобалася.

— Ага, євроінтеґрується, поїде в Євросоюз, як і мріяв, але запчастинами, — реготнув Геній Карпат.

— Що ж, я за. Ми не можемо наражати такий проект на небезпеку через якогось пришелепуватого вчителя, — скрушно зітхнув міський голова.

— А я проти! — рішуче сказав Ікар.

— Хлопчики, я вклала в цей проект найбільше, в десятки разів більше, ніж кожен із вас. Тому це мій ультиматум. Ми його позбудемося — і все, — металевим голосом убивці сказала Уляна Дмитрівна Крук, і ніхто вже не знайшов заперечного аргументу.

Холодний піт стікав Тисові за комір сорочки, а коліна дрібно тремтіли. Не тямлячи себе від страху, чоловік наскільки міг безшумно вийшов із приймальні міського голови, а потім дременув навтьоки підворіттями й безлюдними вуличками на околиці. Раз у раз він сполохано озирався, боячись побачити за собою гонитву. Тис біг, знаючи, що в потилицю йому дмухає смерть.

— Трпру, тпру! — крикнув старий циган, тягнучи на себе віжки. — Куди летиш, чорте? Не бачиш коней, жити набридло? Та щоб тебе!

Тис не звернув на нього жодної уваги, лише навіжено оббіг віз і зник за поворотом. Розтріпаний, мокрий від поту, гнав він перед себе, не цілком усвідомлюючи, куди біжить. З правого боку сорочка ще була заправленою в штани, а з лівого вже стирчала назовні. Скельце давно випало з окулярів, які чоловік так і тримав у руці. Та він про це зовсім не думав, бо взагалі ні про що не думав — перетворився на звіра, керованого інстинктом утечі від смерті. Біг, не помічаючи вулиць навколо, не прокладаючи маршруту, немов внутрішній компас сам відводив його від небезпеки. Зупинився, захеканий і мокрий, опинившись у заростях під Чорною горою на околиці Ведмедева.

Відсапувався. Ліг на землю, безсило розкинув руки й дивився в помережане сивими хмарами небо, що височіло над горою. Горів зсередини, хрипів, горло пересохло, а гаряче повітря буквально шкребло дихальні шляхи на кожен вдих. За кілька хвилин оклигавши, зняв піджак і повністю розстебнув сорочку — легенький вітерець збивав температуру і поступово повертав учителю відчуття реальності й здатність мислити. Щоправда, думки були зовсім не світлими й радісними, як ще всього годину тому, коли він в очікуванні тріумфу й здійснення своєї ідеї прямував до міськради.