Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Містяни здивувалися б ще більше, якби дізналися, що установка потребує навіть не двох чоловік, а одного. Але щоб пришвидшити роботу на такому коштовному в орендуванні обладнанні, спільники вирішили працювати в дві зміни: вдень і вночі. Виглядало це так, що вранці Йосип підкочував до машини нові секції труб, які вона самостійно опускала на дно й рухала тунелем. Чоловік сидів у невеличкій кабіні з великим монітором, де завдяки камерам і лазерам спостерігав за роботою й напрямом буріння. Двічі на день і один раз уночі треба було вивозити вантажівку з вимитим ґрунтом, раз на день підставляти нові секції труб — це й уся робота. Решту апарат виконував сам, методично вгризаючись у землю і залишаючи за собою готову трубу.

Як і планувалося, установка Lovât працювала без збоїв, прокладаючи метр за метром тунелю. Уже через кілька днів після початку робіт спільники впевнилися в реалістичності задуму запустити рух тунелем до Дня Незалежності України. Все працювало безперебійно, лише раз на тиждень доводилося вимикати машину, щоб під'єднати проведені комунікації. У такий час Ігор сідав у кабіну з монітором, а Йосип залізав у тунель. Там він поєднував електричні кабелі на стиках секцій труб, вкручував патрони для жарівок, збивав скобами докупи рейки, якими вже невдовзі мав піти міні-потяг. Так само раз на тиждень — переважно в сутінках, щоб не привертати уваги людей — на будівельному майданчику з'являлися міський голова Золтан Барток, Ікар, Дохторка, Геній Карпат і Тис. Вони інспектували роботи, круглими від подиву очима вдивляючись у карту, на якій було накреслено новий відрізок тунелю. Спільники й не зчулися, як одного разу всім подзвонив Ігор, щоб запросити на келих шампанського з нагоди проходження державного кордону України. Тепер їхня апаратура, яка знаходилася під дубом на центральній площі Ведмедева, керувала буром, що гриз уже угорську землю. Радості не було меж!

Тис тішився, як дитина, адже його ідея, несподівано з'явившись щойно навесні цього року, дуже стрімко втілювалася в життя. Це підгодувало його манію величі, тож тепер він цілими днями міг лежати у кріслі свого кабінету, уявляючи майбутню славу і внесок в історію Європи. Він заплющував очі й бачив у підручнику за восьмий клас розділ «Тис», в якому розповідалося про видатного сина Срібної Землі, що подарував Європі Україну. Його будинок перетворювався на музей з аудіогідами двадцятьма мовами. Ніхто й ніколи більше не прибирав у цій кімнаті, щоб зберегти той первозданний хаос, який надихав Михайла Олексійовича Чвака. Чи то пак Тиса, який узяв своє історичне ім'я від могутньої й водночас витонченої вічної ріки.

Особливу приємність учителеві історії чомусь справляли думки про власний похорон. Тис бачив, як стотисячна процесія несе вулицями Ведмедева труну з його тілом, щоб поховати біля входу в тунель — найбільше й найважливіше його дітище. А під час відмолювання всі плачуть: плаче Марічка, плаче і картає себе за свої неприємні слова на адресу такого геніального й люблячого чоловіка; плачуть мер і президент України, оскільки розуміють, що в них шансів аж так увійти в історію немає; плаче Сільвіка, продавчиня з гастроному, яка не раз відмовляла налити йому на бороду й глузувала з його оповідей про київських князів; плаче начальник митниці, бо Тис був єдиною особою, що змогла його так нищівно ошукати; плачуть діти, які колись так нечемно дали йому прізвисько Карбід; плаче великими сльозами й саме бездиханне тіло Тиса, адже йому жаль покидати цей світ таким молодим, коли було ще стільки планів і ще так багато хотілося зробити для України!

У цій солодкавій задумі минали дні Тиса, який тепер зовсім не мав що робити: брати Ляхи відмовилися від їжі, яку він їм хотів приносити, а в школі тривали літні канікули. На диво, навіть Марічка не чіплялася до нього зі своїми вічними докорами й невдоволенням. Не можна сказати, що в їхню родину повернулися гармонія й затишок, але від певного часу дружина почала ставитися до чоловіка значно прихильніше. Насправді вона нічого не знала — Тис так і не звірився їй, зв'язаний присягою мовчання перед спільниками. Але той факт, що вчитель спілкувався тепер не з пияками, а з поважними бізнесменами й меценатами (хай навіть вони були контрабандистами, але все ж!), став рідше заглядати в генделики й до найближчого гастроному, заприязнився з самим мером, не міг не тішити її зболену душу. Вочевидь, у чоловіка нарешті знайшлося якесь заняття, що повністю поглинуло його, справа, якій він себе присвятив, тож Марічка не закрутила носом, коли Тис нещодавно попросив її щодня готувати ситний обід, який він відносив на будівництво міського фонтана. Яким чином її чоловік дотичний аж до настільки віддаленої від його професії праці, Марічку не цікавило, адже вперше після трагічної смерті Катрусі Тис став більш-менш нормальним. Тож вона й не займала його.