Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2

Клосс побачив їх усіх: Інгу — з блідим обличчям і нестямними очима; Шенка — вже зовсім одягненого, Анну-Марію, Берту, що виглядала зовсім звичайно, як завжди, в сукні і фартусі.

Інга кричала. Коли Берта хотіла підійти до неї, вона враз відскочила до стіни.

— Ви всі тут, — сказала вона трохи спокійніше, — ніхто в вас не спав. — І, звертаючись до Анни-Марії, раптом додала: — Це ти! Ти виходила з дому. Я чула!

— Інго, скажи, бога ради, що сталося?

— Ви ще питаєте? А може, це ви? Ви навіть не встигли роздягтися.

Шенк подивився холодними очима і тільки стенув плечима.

— Я занесла їй поїсти, — промовила Інга, — а вона…

— Хто? — крикнула Берта.

— Марта Штаудінг. Тепер уже можна сказати. Я сховала її в садівниковому будиночку, але хтось із вас бачив, її вбито. Це я винна, — Інга раптом відвернулася до стіни і зайшлася слізьми.

— Так, — сказала Берта, — це твоя провина. Тобі треба було нам усе розказати, ми взяли б її до себе. Її, напевно, вбили поляки.

— Поляки! — вибухнула Інга. — Ні, не поляки стріляли в неї у замку, а німці!

Клосс відчув на собі уважний погляд Анни-Марії.

“Це ти вбив” — промовляв її погляд.

— Кожен з вас міг це зробити! — знову вигукнула Інга.

— Облиш істерику! — Берті все-таки вдалося до неї підійти. — Тепер уже немає справедливості. Тепер тут поляки…

Раптом усі замовкли, заціпеніли, слухаючи грюкіт чобіт. Хтось був під сінешніми дверима.

— Відчиніть! — крикнули по-польському.

“Невже Новак зважився на такий крок без наказу? — подумав Клосс. — Напевно, становище дуже погане і він вирішив мене виручити в такий спосіб”. — Клосс знову відчув на собі погляд Анни-Марії. Його враз огорнула тривога.

Інга відчинила двері. На порозі з’явилися сержант і двоє солдатів. Вони були в касках, з автоматами напоготові. Клосс чекав, що зараз увійде Новак, але старшого лейтенанта не було.

— Шваби, руки вгору! — скомандував сержант і усміхнувся. — По-вашому: хенде-хох!

Всі виконали наказ. Справа поверталася зовсім безглуздо. Клосс уже думав тільки про те, що він скаже Новакові. Нічого не скажеш, як полковник з ним пожартував…

Сержант, мабуть, був родом із Сілезії, бо весь час закидав німецькі слова.

— Ну, шваби… тільки без швабських викрутасів. Хто з вас Клосс?

— Я, — відповів Ганс.

Його доволі безцеремонно обшукали. Ні, тут не було ніякої гри, все було всерйоз. Солдат витяг у нього з кишені пістолет, потім ще один — вальтер — з-за халяви. Взяв документи.

Клосс глянув на Анну-Марію і раптом зрозумів — в усякому разі, йому здавалося, що він розуміє. Адже вона повинна була його позбутися. Як вона це зробила?

— Цілий арсенал, — зауважив сержант. — Ну, гайда, гайда до виходу… Хто тут господар квартири? Ти? — звернувся він до Шенка.

— Я тільки помічник аптекаря, пане офіцер, — сказав Шенк. — Господиня тут оця дівчина, — показав він на Інгу.

Сержант узяв її за підборіддя.

— Якщо я ще одного в тебе знайду, то й своїх не впізнаєш. Ваше щастя, що ми не шваби. Вони за такі речі всіх поставили б до стінки. — Він штовхнув Клосса в спину, і вони вийшли з будинку аптекаря.

Вже зовсім розвиднілось. Як тільки вони опинились на вулиці, знову загриміла артилерія. Неподалік, на базарному майдані, розірвався снаряд, викидаючи вгору фонтан землі й піску.

Вони на мить притиснулись до стіни, але ледве ступили кілька кроків у напрямку штабу, як розбурхалося справжнісіньке пекло. Німецька артилерія обстрілювала майдан; вони побачили, як гупнула стіна наріжної кам’яниці, на мить стало темно, в горлі й легенях було повно піску. Коли курява спала, крізь руїни продирався польський танк. Він відступав на північ…

— Товаришу сержанте, — прошепотів один із солдатів, — майор наказував пристрелити фріца, якщо не встигнемо довести до штабу. Куля в лоб — і квит.

Становище було вже не таке безглузде, як небезпечне. Клосса охопила холодна лють. Могло статися те, чого він завжди найдужче боявся — смерть від польської кулі. Але він не міг примиритися з долею, бо ніколи досі не поступався без боротьби. До спини торкалося дуло автомата, руки йому веліли й досі тримати на потилиці. Якби він навіть і сказав їм, хто він насправді, чи повірять?

Сержант все-таки вагався. Видно було, що хлопець не перший рік на фронті і не любить чинити необачно.

— Може, встигнемо, — відповів він.

І вони пішли вперед. Артилерія змовкла, зате застрекотіли кулемети, зацвьохкали кулі, неподалік чулися вибухи гранат. Спорожніла вулиця могла будь-якої миті стати полем бою. Через місто відступали польські стрілки. Солдати зупинялися за заломами стін, ставали навколішки на кам’яних плитах і знову відходили в тил. Назустріч їм вийшли два солдати з протитанковою рушницею.