— Я нічого не знаю, — шепнув Клосс.
— Що ж ви хочете?
— Зробити невеличкий експеримент. Досить небезпечний, принаймні для мене.
Карпинський уважно дивився на нього.
— Експеримент? — повторив він. — І я повинен повірити вам?
— Я ризикую значно більше, довіряючи вам, — сказав Клосс. — І хочу тільки одного, щоб ця справа лишилася між нами.
— Я нічого не довіряю німецьким офіцерам, — буркнув Карпинський.
— Я маю на увазі не лише німецьких офіцерів, — сказав Клосс.
— Та кажіть нарешті.
Клосс виклав свій задум. Він був простий, але ризикований. Карпинський слухав із здивуванням: цей молодий німецький офіцер, який чудово говорить по-англійському, вирізнявся непересічною відвагою. І начебто ненавидів Вольфа…
Вже цього вечора Клосс узявся діяти. Нелегко було переконати чотирьох недовірливих гестапівців — Олерса, Ворміца, Люебофа і Фаренвірста, — що він, колишній гауптман абверу, має повідомити їм щось надзвичайно важливе, іщо вони повинні зустрітися в такому місці, де можна спокійно поговорити. Вінзнайшов таке місце. В одному із закутків казарми був відкритий хід на горище. Вгору треба було йти темними, крутими сходами. Американські вартові, навіть ті, які здійснювали нічний обхід коридорів, ніколи не зазирали на горище. Воно було низьке, довге, темне, забите всіляким мотлохом. Коли Клосс видряпався нагору, ці четверо вже чекали на нього. На старому столі стояла свічка, а вузьке віконечко на дах було щільно затулене.
— Що ви хочете від нас? — запитав Олерс, коли Клосс сів на підлогу й закурив цигарку.
Починалося найважче. Від того, чи вдасться їх переконати, залежав успіх плану.
— Я прийшов, щоб попередити вас, — почав Клосс.
— Нам нема чого особливо боятись, — буркнув Фаренвірст. — Принаймні не більше, ніж іншим у цьому таборі.
— Не жартуйте, пане, — голос Клосса був сухий і спокійний. — Ідеться, зрештою, не лише про вас. Група офіцерів на чолі з Вільманом хоче вислужитись перед американцями.
— Вільман, — гаркнув Ворміц, — хотів вислужитися ще до капітуляції. Він замкнув нас, як щурів, у будинку гестапо. Ви часом не знаєте, хто з його офіцерів очолював цю останню операцію генерала?
— Ви вважаєте, що це зараз важливо? — відповів запитанням Клосс. “Чи можуть вони знати?” — думав він. Клосс припускав, що вони вже знають.
— Важливо чи не важливо, — шепнув той, — а дізнатися варто.
— Не треба вдаватися до дрібниць. Отже, ці офіцери мають намір видати американцям групенфюрера Вольфа. — Клосс гадав, що його слова справлять якесь враження, проте на обличчях чотирьох гестапівців майже одночасно з’явилась однакова іронічна посмішка.
— Нехай вони спочатку знайдуть його, — буркотів Олерс. — Ворміц одразу спопелив його поглядом.
— Чому ви прийшли з цим до нас? — запитав він Клосса.
З двох причин. Ви були найближчими співробітниками групенфюрера, і тільки ви можете йому допомогти.
— Ви переконані, що ми знаємо, де переховується Вольф? — запитав Олерс. На його обличчі знову з’явилася посмішка.
— Якщо він є в таборі, то ви знаєте, — сказав Клосс. — Є небезпека, що Вільман знайде його. Рано чи пізно або він, або американці з’ясують, хто Вольф. Тому є тільки один вихід — втеча. Ви теж можете втекти.
— Втеча, — розсміявся Ворміц. — Ви збожеволіли! Браму охороняють удень і вночі, табір обнесли дротом.
— Я не приходив би до вас, — вів далі Клосс, — якби не був певний, що втеча можлива. Зараз я поясню. Одного з моїх солдатів призначено працювати в котельні. Засипають кокс уже за парканом. Розумієте? Досить відкинути тонну коксу, пролізти близько тридцяти метрів і — на свободі. Там надто похило, але є гаки, ними можна зачепити вірьовку. Я вчора був у місті, — додав він.
Клосс мусив їх переконати; він міркував: повіривши у можливість втечі, вони повідомлять Вольфа, і тоді він разом з ними з’явиться в призначений час у котельні. План здавався дуже простим і гарантував успіх. Бо ці четверо теж не могли сподіватись, що американці випустять їх. Навіть якщо жодного з них не можна прирівняти до Вольфа, кожний мав досить гріхів на власному сумлінні.
Вони мовчали. Обмірковували пропозицію Клосса. А він дивився на їхні обличчя, намагаючись щось помітити на них. Протягом багатьох років вони навчились приховувати думки. На обличчі Ворміца не ворухнувся жоден м’яз.
— Ну, що, — сказав він. — А які надії на цю втечу, якщо ми почнемо вам вірити, пане Клосс?
Читать дальше