Роберт Стівенсон - Викрадений

Я розповів про свого провідника, бо пишався власним учинком, а хвастощі взяли цього разу гору над обережністю. На згадку про п'ять шилінгів чоловік так обурився, що я вирішив за краще нічого не згадувати про два інші й радів, що він не може бачити мого засоромленого обличчя.

— Хіба це так багато? — спитав я, затинаючись.

— Надто багато! — вигукнув він. — Та я сам охоче проведу вас до Торосея тільки за чарку горілки. За ту ж ціну ви матимете ще й велике задоволення від товариства такої освіченої людини, як я.

Я зауважив, що не розумію, як може сліпий чоловік бути провідником, але на мої слова він гучно зареготав і відповів, що його ціпок служить йому очима, не гіршими від орлиних.

— Принаймні на острові Мулі, — додав сліпий, — де я знаю кожен камінь і кожен кущ вересу. Погляньте, — сказав він, помахуючи ціпком направо і наліво, немов для того, щоб запевнити мене, — там, унизу, тече річка, а трохи вище стоїть невеликий пагорб, на вершині якого лежить камінь. Майже біля підніжжя пагорба в'ється зеленою стрічкою поміж вересом дорога в Торосей, цією ж дорогою женуть худобу, тому вона така збита.

Мені довелося визнати, що все так і є, і я висловив своє здивовання.

— О-о, — протяг він. — Це ще не все. А чи повірите ви, що коли тут можна було до оголошення акту носити зброю, я міг навіть стріляти? А таки міг! — вигукнув він, а потім, зиркнувши скоса на мене, додав: — Якби у вас був пістоль, я показав би вам свою майстерність.

Я відповів, що не маю зброї, і відійшов далі від нього. Коли б він тільки знав, що саме в цей час із його кишені визирав пістоль, а на сталі колодочки вигравали сонячні промені! Та, на моє превелике щастя, він не знав цього, думав, що зброя добре схована, і безсоромно брехав далі.

Згодом він почав хитро випитувати, звідки я йду, чи я багатий і чи не можу розміняти йому п'ять шилінгів (запевняючи, що гроші лежать у нього в гаманці). Весь час він намагався підійти ближче до мене, а я, своєю чергою, тримався якомога далі від нього. Нарешті ми вибрались на зелену дорогу, що, звиваючись поміж вересом, перетинала пагорби в напрямку Торосея. Ми йшли, немов у шотландському танці, переходячи з одного боку дороги на другий. Моя перевага була настільки очевидна, що в мене піднісся настрій і я знаходив приємність у цій грі в піжмурки; але вчитель гнівався дедалі більше й більше, почав лаятися по-гельському і навіть намагався вдарити мене ціпком по ногах.

Тоді я попередив його, що в моїй кишені теж лежить пістоль, і, коли він не піде зараз через пагорб прямо на південь, я розтрощу йому голову.

Він одразу став дуже чемний і деякий час намагався улестити мене, але, побачивши, що його зусилля марні, вилаявся ще раз по-гельському й пішов геть. Я стояв і дивився, як він, постукуючи ціпком, широко ступає через болото й верес і, обминувши пагорб, зникає в найближчій западині. Потім я попрямував дорогою далі до Торосея, вирішивши, що багато краще йти самому, аніж із таким ученим мужем. То був нещасливий для мене день; двоє чоловіків, від яких я щойно відкараскався, виявились найгіршими з усіх, кого мені доводилося зустрічати на Верховині.

В Торосеї на березі Мульської затоки стояв чолом до Морвену заїзд, хазяїн якого походив з роду Маклінів, очевидно, дуже знатного, бо власник заїзду на Верховині вважається ще шляхетнішим, ніж у нас, можливо, через те, що з цим пов'язане уявлення про гостинність, а може, тому, що це діло не обтяжливе й хмільне.

Власник заїзду вільно говорив по-англійському, а дізнавшись, що я вивчав іноземні мови, проекзаменував мене спочатку з французької мови, яку знав набагато краще від мене, а потім з латини, в якій ми виявились майже рівними. Після цього приємного змагання між нами одразу встановилися дружні взаємини. Я сидів і пив з ним пунш (власне, сидів і дивився, як він п'є), поки хазяїн сп'янів так, що почав плакати, поклавши мені голову на плече.

Наче випадково я спробував показати йому Аланового ґудзика, але зрозумів, що хазяїн не тільки ніколи не бачив його, а й не чув про нього. Насправді він ставився з деякою неприязню до сім'ї та друзів Ардшила і, поки не сп'янів, прочитав мені злісний пасквіль, написаний прекрасною латинською мовою, але дуже поганого змісту. Він написав його елегічними віршами на одного з членів цього роду.

Коли я розповів хазяїнові про законовчителя, він похитав головою і сказав, що я щасливо відбувся.

— Це дуже небезпечний чоловік, — додав він. — Його звуть Дункан Маккей. Він може стріляти на слух за кілька ярдів. Його часто звинувачували в грабунках на битому шляху, а одного разу навіть у вбивстві.