Роберт Стівенсон - Викрадений

Мені було дуже важко виправдатись: не міг же я признатися йому, що й не добачав у ньому дворянина, поки він сам не назвав себе джентльменом. Нейл, зі свого боку, не виявив бажання розмовляти зі мною далі; він, очевидно, хотів лише виконати доручення, та й квит, а тому заквапився оповідати мені, як і куди податись. Я мав переночувати на заїжджому дворі в Кінлохелайні, а другого дня пройти по Морвену до Ардгуру і зупинитися на ніч у домі Джона з Клеймора, якого попередили, що я, можливо, прийду до нього; на третій день я мав переправитись черезь вузьку морську затоку біля Корана і ще через одну біля Балахуліша, а потім запитати дорогу до будинку Джеймса з Ґлена в Охарні, в Аппінському Дюрорі. Як бачите, мені часто доводилося переправлятись через затоки, бо море в цій частині Шотландії глибоко вдається в гори, утворюючи безліч заток, що забезпечує надійний захист від нападу ворога і воднораз дуже утруднює пересування. Вся місцевість була навдивовижу дика й похмура.

Нейл дав мені ще кілька порад: ні з ким не розмовляти дорогою, уникати вігів, Кемблів і "червоних мундирів", сходити з дороги й ховатися, коли побачу, що наближається якийсь солдат, "бо зустріч із ними ніколи не кінчалася добром"; коротше кажучи, він радив мені поводитись так, як належить розбійникові або агентові якобітів, за кого, мабуть, і вважав мене.

Заїжджий двір у Кінлохелайні виявився таким злиденним і брудним, що скидався на свинячий хлів, наповнений димом, блощицями та мовчазними верховинцями. Я був незадоволений не тільки своїм житлом, а й самим собою за дурне поводження з Нейлом і вважав, що нічого гіршого й придумати не можна, але дуже помилявся і незабаром переконався в цьому. Не минуло й півгодини, відколи я перебував у заїзді (майже весь час стоячи на дверях, бо торфовий дим виїдав мені очі), коли раптом знялася гроза, по невеликому пагорбу, де стояв заїзд, потекли струмки, і за одну мить половина кімнати перетворилася на бурхливий потік води. В ті часи заїжджі двори були дуже погані по всій Шотландії, і все-таки я не міг не здивуватись, коли від вогнища до ліжка мені довелося брести по кісточки у воді.

Вранці наступного дня я знову вирушив у дорогу і незабаром наздогнав маленького огрядного чоловічка з вельми поважним обличчям. Він ішов дуже повільно, час від часу ставав і поринав у читання книжки, іноді відзначаючи якесь місце нігтем. Своїм пристойним одягом він нагадував особу духовного звання.

Виявилося, що він теж учитель закону Божого, але зовсім не схожий на сліпця з Мулу. Единбурзьке товариство для поширення християнства послало його проповідувати Євангеліє в найдальших закутках Верховини. Звали його Гендерленд. Говорив він з протяглим акцентом жителя південної Шотландії, за яким я вже знудьгувався. Незабаром ми, крім спільної батьківщини, знайшли й інші спільні інтереси. Мій добрий друг, ессендінський священик, у вільний час переклав на гельську говірку кілька гімнів і релігійних книжок, якими користувався Гендерленд у своїй справі і які дуже цінував. Саме одну з цих книжок він ніс із собою й читав дорогою, коли ми зустрілися. Ми одразу заприязнилися й пішли далі вдвох, оскільки нам було по дорозі до Кінґерлоха. Дорогою священик зупинявся і розмовляв з усіма зустрічними; хоч я, звичайно, й не розумів, про що вони вели розмови, мені здавалося, що містера Гендерленда люблять у цьому краї, бо я бачив, як багато хто із зустрічних витягав тавлинку і ділився з ним останньою пучкою табаки.

Про свої справи я розповів йому тільки те, що вважав за безневинне, тобто все, що не мало ніякого стосунку до Алана; сказав йому, що йду в Балахуліш, де маю зустрітися зі знайомим, бо боявся, що Охарн або навіть Дюрор були б надто точними вказівками й могли навести його на слід.

Містер Гендерленд, своєю чергою, багато розповідав мені про свою справу й про людей, з якими йому доводилось знатися, про якобітів і священиків, що переховуються, про декрет, що забороняє місцевому населенню носити зброю, про одяг та інші дивини того часу. Він здавався поміркованим у поглядах: за дещо ганив парламент, особливо за те, що парламент суворіше переслідував тих, хто носив національний одяг, аніж тих, хто незаконно носив зброю.

Ця поміркованість навела мене на думку розпитати в нього про Червоного Лиса й аппінських орендарів. Я думав, що такі запитання здаватимуться цілком природними у вустах чоловіка, який іде в ті краї.

Містер Гендерленд відповів, що це дуже негарна історія. — Просто дивно, — говорив він, — звідки ці нещасні орендарі беруть гроші, тоді як самі помирають з голоду. У вас немає табаки, містере Балфор? Ні? Гаразд, обійдусь і без табаки. Безперечно, їх почасти примушують платити. Джеймс Стюарт Дюрор (його називають Джеймсом Ґленським) — єдинокровний брат Ардшила, ватажка клану, має велику силу і дуже крутий з орендарями. А потім є ще й другий, його звуть Алан Брек…