Роберт Стівенсон - Викрадений

Він відповів, що всі вони були зодягнені в плащі з грубого сукна, але один, той, що прийшов перший, мав на собі короткі бриджі та панчохи, тоді як на інших були матроські штани.

— Справді? — зрадів я. — Він був у капелюсі, з пір'їнами? Старий відповів, що той чоловік прийшов, як і я, простоволосий.

Спершу я подумав, що Алан, мабуть, загубив свого капелюха, але, згадавши про дощ, вирішив, що він, певно, сховав його під плащем. На цю думку я всміхнувся почасти тому, що мій друг лишився живий, а більше від згадки про те, як він дбає про свій одяг.

Раптом старий джентльмен ударив себе рукою по лобі й вигукнув, що я, очевидно, "хлопець із срібним ґудзиком".

— Правда! — здивувався я.

— От і чудово, — зрадів старий. — Мені доручено передати вам, щоб ви йшли за своїм другом на його батьківщину через Торосей.

Потім він розпитав про мої мандри, і я поскаржився йому на свою лиху долю. Житель півдня, напевно, засміявся б, слухаючи мене, але цей старий джентльмен (я називаю цього чоловіка джентльменом, судячи з його манер, бо зодягнений він був у якесь лахміття) вислухав мене поважно й співчутливо. Коли я закінчив свою сумну розповідь, він узяв мене за руку, завів у халупу (житло його й справді краще назвати халупою) і познайомив зі своєю дружиною, нібито вона була королевою, а я герцогом.

Ця добра жінка запросила мене до столу і поставила переді мною вівсяний хліб і холодну куріпку. Вона не відходила від мене, усміхалась і поляскувала мене по плечу, бо не знала жодного англійського слова, а старий джентльмен, не бажаючи відстати від неї, приготував мені міцний пунш із їхньої тамтешньої горілки. Квапливо поглинаючи їжу і п'ючи пунш, я все не міг повірити у своє щастя. Хоч хатина була Дірява, немов друшляк, а торфовий дим, що наповнював її, роз'їдав очі, вона здавалась мені палацом.

Від пуншу мене кинуло в піт, і я відчув, що не можу боротися з дрімотою. Добрі люди вклали мене спати, і лише другого дня, десь опівдні, я вирушив у дорогу. Горло вже майже не боліло, а поживна їжа й приємні новини цілком відновили мій добрий настрій. Старий джентльмен, хоч я й дуже наполягав, не взяв грошей і навіть подарував мені стареньку шотландську шапочку на голову. Але признаюся щиро: відійшовши від будинку, я старанно виправ його дарунок у придорожньому рівчаку.

Я подумав: "Коли всі дикі верховинці такі, як ці люди, то залишається тільки побажати, щоб мої земляки були ще дикіші".

Мало того, що я пізно вирушив у дорогу, мені довелося ще й блукати майже половину шляху. Я бачив багато людей: одні з них обробляли мізерні клаптики неродючої землі, які не могли прогодувати навіть кішку, інші пасли миршавих корів, не більших за віслюка. Після повстання в гірській Шотландії ходити у верховинській одежі заборонялося законом, і жителям цієї місцевості доводилось носити одяг низовинних шотландців, який їм дуже не подобався; я дивувався, бачачи їхнє незвичайне для ока вбрання. Дехто ходив голий, накинувши на себе тільки керею чи плащ, а штани носив на спині як непотрібний тягар; дехто зробив щось подібне до тартану, [22] Тартан — шотландська картата тканина, а також плед і взагалі одяг з цієї тканини. пошивши з маленьких різноколірних клаптиків тканини плащі, які скидалися на пухові ковдри для старих жінок; інші ходили, як і раніше, в шотландських спідничках, але перетворили їх кількома стібками на короткі штанці на взірець голландських. Усе це заборонялось і каралося законом, причому закону додержувались суворо, сподіваючись таким чином знищити дух кланів. Але на такому віддаленому від морських шляхів острові на це звертали менше уваги, та й доносити було майже нікому.

Люд жив тут у великих злиднях, що було цілком зрозуміло відколи припинилися грабунки, а ватажки кланів не тримали більше відкритого столу. Всі шляхи (навіть такий звивистий путівець, яким я йшов) кишіли жебраками. Тут я знову завважив відмінність між моєю батьківщиною і цією частиною країни. Жебраки на півдні Шотландії, навіть ті, що мають патент на жебри, вклонялися й лестили вам; якби ви дали їм плек [23] Плек, бодл — дрібні монети в Шотландії. і попросили решту, вони б дуже ввічливо повернули вам бодл. Але жебраки-верховинці трималися з великою гідністю, просили милостині лише на табаку (як вони самі запевняли) і ніколи не давали решти.

Звичайно, мене це не обходило, а тільки розважало дорогою. Куди гірше було те, що майже ніхто з них не розумів англійської мови, а коли й розуміли (якщо вони не належали до братства жебраків), не дуже охоче признавалися в цьому. Я знав, що мені треба потрапити в Торосей, і безліч разів повторював їм цю назву, але замість просто показати мені напрямок, вони заводили довгу нудну розмову по-гельському, а я стояв і слухав, наче дурник. Тому й не дивно, що я дуже часто збивався з дороги.