Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Дівчина зустріла нас такою привітною посмішкою, що ми одразу ж відчули себе в цьому домі справді бажаними гостями.

Родіонович пригостив нас по-своєму. На столі з'явилися копчена риба, сибірський лосось, або таймень, і копчені дикі качки. Горілка була забарвлена в зелений колір кількома стеблинками трави, що лежали в пляшці. Дід запевняв, що то справжнє ведмеже коріння.

— Серед ведмедів трапляються гурмани, — пояснював він, — і вони шукають оцю траву з гідною подиву наполегливістю. І якщо знайдуть, то надовго розташовуються поблизу.

Ми засміялися, проте Родіонович лишився серйозним і пояснював далі, що ведмеді, мабуть, лікуються тією травою, зокрема при розладі шлунку, про що свідчить послід, залишений ведмедями на полях, де росте трава.

Ми засміялися ще дужче — адже ні я, ні Олег зовсім не відчували потреби регулювати своє травлення. Дід стримав нас, пояснивши, що кілька таких травинок у пляшці роблять горілку не тільки приємним напоєм, а й ліками проти всіх недуг і додав:

— От побачите, ведмеді знають, що корисне, я пересвідчився в цьому. Моя горілка — справжній еліксир. За ваше здоров'я!

Ми випили ведмежої горілки, дуже приємної на смак, і погодилися з Родіоновичем, що ведмеді справді розуміються де в чому, що добре і для людей.

Ще раз добре поснідавши, ми розговорилися, і розмова, над усі мої сподівання, йшла саме про те, що особливо цікавило мене, — про соболів.

— Наші золоті звірятка соболі справді-таки терті калачі, — розповідав Петро Андрійович.

— То правда, — підтвердив Родіонович, — до того ще й жадібні та кровожерні. Добре, що, як кажуть, битливій корові бог роги не дає. Коли б соболь був завбільшки, ну, скажімо, з вівчарку — натерпілися б ми лиха. Страшно було б навіть увійти у тайгу. Він би кидався на людину, роздирав і душив оленів, козуль, іншу дичину й висмоктував кров із своїх жертв. Словом, убивав би кожного зустрічного. То був би найстрашніший хижак у світі. Досить уже й того, що він витворяє тепер. Там, де водяться соблі, білкам, полівкам та іншим дрібним звіряткам не солодко живеться. Він небезпечний і для пернатих. Тихо, як тінь, повзе або дряпається соболь по гілках і зненацька стрибає з високого дерева на нижче, де сидить собі спокійнісінько глухар, рябчик або тетерюк. Тут і кінець птахові. Та й зайцям від нього непереливки, особливо взимку, коли соболь легко «читає» їх найзаплутаніші сліди. А сам соболь дуже спритно замітає свої сліди. Певно, знає, що його шкурка ціниться дорожче, ніж справжнє золото… так, так, вона дорожча від золота!

— Хитра тварина, — озвався Олег. — Тому… він мене й цікавить.

— Живе золото вабить більше, ніж справжнє, але по-побігай за ним. Ноги собі відходиш, — засміявся Петро Андрійович.

— Вони в мене міцні. Тільки б дістатися туди… сто тридцять п'ять — шістдесят один…

— Про що це ви? — вихопилося в мене.

Олег запнувся. В кімнаті панувала тиша. Всі чекали на пояснення. Проте замість Олега заговорив Орлов. Він почав повільно, спроквола, окреслюючи при цьому рукою коло на столі.

— Ну що ж… йдеться про місце на карті. Широта, довжина, точка. Що в цьому дивного?

— Так, про місце, де… де живуть соболі, — заїкнувся було Олег.

Я глянув на Петра Андрійовича. Той знизав плечима й посміхаючись вів далі:

— Отже, йдеться про живий скарб тайги. Тут ховатися нема чого. Свої люди. Вас, Олегу, ми, вважаємо за центральну фігуру, і тільки Рудольф Рудольфович новачок між нами. Та приніс його сюди добрий вітер. Я ціную в людині любов до природи, яка примусила її вирушити в дальню подорож із Ленінграда лише заради того, щоб пізнати тайгу. То чого не розповісти йому всього відверто? Олег привіз листа від свого дядька; в листі повідомляється, що Родіонович колись урятував Олегового діда. Так, урятував, це написано чорним по білому. В тяжкий час він подбав також про сім'ю Олегового діда, про його нащадків. Так же?

Олег збентежено посміхнувся й ствердно кивнув. Ми запитально дивилися на старого мисливця. На його зморшкуватому обличчі майнула усмішка. Старик зручніше вмостився на стільці, підпер голову руко заперечливо похитав головою:

— Ти, Андрійовичу, приписуєш мені заслуги, яких і не було. Бо то ж просто обов'язок — допомагати ближньому. Для нас, людей тайги, це закон. І ти його знаєш, і ти зробив би так само. Особливо тоді, коли в тайзі знайшли собі притулок багато людей, яких переслідували царські найманці…