Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

— Тату, татусю, — озвалася Зоя. — Не побивайся так, адже Буран нас зрадив!

Сидорович махнув рукою й витер мокрі очі. Потім повернувся і, вже виходячи з кімнати, кинув:

— Ти, дочко, цього не зрозумієш…

Тієї ж ночі викопав старий чабан колгоспу в саду під старим горіхом яму для Бурана і, коли кидав на тіло пса першу лопату глини, плакав, мов дитина. Він оплакував свого загубленого помічника, свого чотириногого друга, в жилах якого текла кров вовків, що пробуджувала в ньому інстинкти, сильніші за слухняність і відданість людині.

Що ще вам сказати?

Хіба те, що ця історія належить до загадок, які важко пояснити. Буран жив фактично подвійним життям, що вимагало від нього, до певної міри, «інтелігентності», хитрості, зухвальства й лицемірства. Крім того, цей гібрид собаки й вовка мусив виявляти багато самовідданості й винахідливості.

Буран сам навчився відмикати віконну засувку, щоб вибратися вночі з кімнати, отже, його здібності переходили межі того, що іноді називають «інстинктом», а іноді — «спадковими якостями».

Цікаво й те, що справжні вовки поважали Бурана і, очевидно, вважали його за свого — адже вони звільнили йому ловище навколо колгоспу, в якому раніше розбійничали самі.

Тит Андрійович помовчав трохи і згодом додав:

— Мушу признатися, що багато чого в цій історії я вважаю трохи перебільшеним. Проте голова колгоспу і агроном цілком підтвердили правдивість цих подій. Вони покликали Зою, що аж посмутнішала, коли я почав розпитувати про Бурана. Але згодом дівчина розговорилася і описала все так переконливо, що в мене зникли будь-які сумніви.

Ввечері ми стояли перед будинком Сидоровича й чекали, поки він повернеться з пасовища. То був кремезний старик, привітний і не скупий на слова. Він теж розповідав про знаменитого пса з гіркотою і хвилюванням — видно було, що ще й тепер, майже рік по тому, він ніяк не міг примиритися з його втратою.

Тит Андрійович закінчив свою розповідь, і в кімнаті запала тиша. Та й не дивно. Це була справді найдивніша пригода, яку тільки пам'ятав хто-небудь у цих краях. Олег сидів тихо й смирно, потирав підборіддя й час від часу позирав на мене. Чекав, видно, що я скажу. Я признався не криючись, що під час розповіді Тита Андрійовича в мене іноді мороз пробігав по спині.

Не завадить, певно, ще дещо додати про вовків — про справжніх. У нас, у Чехословаччині, де вовки не водяться, люди навіть не уявляють, якої шкоди завдають ці звірі народному господарству там, де їх багато. В неозорих степах, горах, лісах та па полях Радянського Союзу цих хижаків завжди було багато, хоч їх повсякчасно винищували.

Під час Великої Вітчизняної війни радянський народ кинув усі свої сили на боротьбу проти німецьких фашистів, і не дивно, що саме тоді вовки дуже розплодилися. Сотні тисяч мисливців було мобілізовано в армію, а всі сили тилу були спрямовані насамперед на забезпечення потреб фронту. Для вовків настало безтурботне життя, і тільки після війни, коли мисливці знову перемінили автомати, кулемети та гармати на мисливську зброю, боротьба проти вовків відновилася.

Вовки живуть, головним чином, у тих місцевостях, де є худоба — коні, свині, вівці. Але трапляються вони і в тундрі, де нападають здебільшого на північних оленів; зустрічаються вовки і в Арктиці. Тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року на острові Врангеля було спіймано дев'ять вовків; ці небезпечні бродяги дісталися туди двохсоткілометровим шляхом через льодові поля й крижини. В горах вовки живуть і взимку, бо сніг там твердий, а подекуди його взагалі здуває вітер, і це дає змогу сірим хижакам успішно переслідувати муфлонів, козерогів, сарн, оленів та іншу дичину.

Вовків ділять по областях, у яких вони водяться, тому що життєві умови накладають свій відбиток на зовнішність цих звірів.

Північні вовки — найбільші, і шерсть у них світло-сіра. Сильні й великі також лісові вовки, які носять темні шуби, тоді як вовки, що живуть у степах і поблизу пустель, порівняно невеликі й відрізняються довгими ногами та рудуватою шерстю. В горах Сибіру і на Далекому Сході живуть так звані руді вовки, які дістали своє ім'я за кольором шерсті: вони темно-руді. У забайкальських вовків довгі, закручені, наче в шпіців, хвости, годі як в інших вовків хвости короткі й витягнуті або звисають, наче обрубок.

На відміну від собак, у всіх вовків на задніх лапах коротка шерсть. Довга шерсть обтяжувала б їх узимку, бо сніг, у якому хижакам доводиться пересуватися, примерзав би до неї і заважав би бігати.