Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Така зухвалість, зрозуміло, розлютувала всіх місцевих мисливців. Адже тепер уже йшлося про добру славу всього мисливського колективу; тому всі мисливці зібралися разом, щоб домовитись, як же, нарешті, спіймати підступного хижака.

За всіма ознаками хитрий шкідник знайшов собі десь спостережний пункт, звідки стежив, чи не загрожує йому якась небезпека.

Тому мисливці знову влаштували засідку поблизу загородки й спорудили ще одну біля дерев, що купкою росли між лісом і кошарою. Крім того, кожного вечора навколо загородки розставлялися капкани. Тепер уже мисливці були певні, що вони зробили все, щоб перехитрити вбивцю.

Але таємничий нічний бандит не поділяв логічних міркувань людей, і вночі знову непомітно заліз у кошару. Цього разу хижак, однак, не задовольнився тільки ягнятками, а напав ще й на стару вівцю, яку не зміг задушити легко й безшумно. Вівця пронизливо забекала, інші приєдналися до неї, і за якусь мить нічну темряву сповнили перелякані голоси й тупіт усієї отари. Якийсь дужий баран з переляку проламав навіть загородку, потрапив у капкан і забекав від болю, начебто зачув смерть. У ту ж мить озвався сторожовий пес і сполохав усіх собак на селі.

Цей галас почули, звичайно, мисливці в засідках. У темряві вони швидко добігли до кошари. Саме в ту мить із-за хмар виглянув місяць. Видовище, яке відкрилося перед мисливцями, було жахливе. Двоє ягнят уже конали, стара вівця сходила кров'ю й ледве трималася на ногах, баран, якого міцно тримав капкан, голосно стогнав. У синюватій далечині біля самого лісу маячила постать кровожерливого хижака — величезного вовка. Один мисливець якусь мить придивлявся у польовий бінокль і потім здивовано вигукнув:

«Сто чортів і одна відьма, та ж цей вовк у нашийнику…»

Але поки він передав бінокль іншому мисливцеві, загадковий звір зник у невеличкому байраку.

Наспіли колгоспники, яких розбудив цей галас біля кошари, і почали розпитувати, що трапилось. Мисливці тільки знизували плечима — вони, мовляв, не розраховували на такого шахраюватого й чудернацького вовка, який носить нашийник спеціально для того, щоб його вважали за собаку.

«Зачекайте, — промовив колгоспний коваль, — адже в Чановці є знаменита вівчарка Буран, викапаний вовк. Невже він?.. Знаєте що? Ходімо в Чановку, і негайно!»

Дехто не погодився з ним, дехто сміявся, але, кінець кінцем, два колгоспники й коваль вирішили відвідати своїх сусідів.

Старий Сидорович мовчки вислухав тяжке обвинувачення, яке пред'явили пізні відвідувачі, а коли вони скінчили, чабан сміючись підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати, де спала його дочка Зоя. Мовчки показав він непрошеним гостям на підлогу, щоб вони пересвідчилися в безглуздості своєї підозри.

Перед Зоїною постіллю спокійно лежав Буран. Побачивши людей, він голосно позіхнув, наче в посмішці, розтягнув свою пащу й привітно постукав хвостом по підлозі. Сидорович зачинив двері, трохи насупив чоло й переконливо промовив:

— Як тільки собака потрапив до нас, він з першого ж дня спить у кімнаті дочки. А кошару стережуть інші пси. Ваша підозра просто смішна, і я взагалі не хочу про це говорити…

Тепер і сусіди це бачили навіч. Вони згадали, з якою любов'ю та самовідданістю піклувався Буран про свою отару, і зрозуміли, що погарячилися. Зніяковіло потупцювавшись у кімнаті, вони вибачились і пішли.

Сидорович був так схвильований цими нежданими відвідинами, що цілу ніч не міг заснути.

Вранці він з обуренням розповів своїй дочці, як оті липові мисливці з сусіднього села наважилися звести наклеп на Бурана лише тому, що самі нездатні були знешкодити справжнього злочинця. Зоя уважно вислухала розповідь батька, погодилась із ним і, попестивши Бурана, поспішила до колгоспної контори, де вона працювала.

Проте робота падала в неї з рук, і дівчина весь час думала про дивний випадок. Як сусідам могло спасти на думку, що Буран душить овець? Адже він цілу ніч спить біля її ліжка…

Раптом у Зоїній пам'яті спливла згадка про одну з минулих ночей, коли їй у півсні здалося, наче хтось відчиняє вікно, яке вона лишила напіввідчиненим. Зоя тоді напружила зір, та все одно нічого не побачила в пітьмі. Вона простягла руку, щоб погладити Бурана, який звичайно спав біля її ліжка, але рука потрапила в порожнечу. Мабуть, пес лежав у кутку на килимку.

В нічній тиші навіть дзижчання мухи лунає голосно, а в кімнату до Зої долинав тільки ледь чутний шелест квітів на підвіконні, якими бавився нічний вітерець. Згодом Зоя заспокоїлася, зарилася головою в подушки і заснула.