Мисливець зручно вмостився за вивернутим деревом і чекав, що буде далі. Незабаром у лісі затріщали гілки, і під чиїмись ногами зашелестіло сухе листя. З пітьми хащі виринула постать людини. Якусь миті, чоловік роздивлявся навколо, потім перейшов галявину й зупинився біля вогнища. Освітлений червоним сяйвом огню, цей чоловік здавався справжнім велетнем. Він обернувся на всі боки, скинув з плечей велику торбину й голосно гукнув:
— Гей, чоловіче, де ти? Вилазь, я не людожер.
Орлов спочатку вагався, та, зрештою, він усе ж вийшов із свого сховища й повернувся до вогню.
— А-а, мисливець. Навіть із Сигурської долини — а боїться людей. Я знаю тебе, хлопче. Кілька разів спостерігав, як ти ходиш тайгою. Полюєш на золотих звіряток. А мене ти жодного разу не помітив, еге ж?! Та й хто б міг мене помітити такого карлика, як я! Орлов вимушено засміявся, тому що «карлик» був на дві голови вищий за нього і принаймні вдвічі кремезніший. Шия велетня була, мов пень, — коротка, знизу, біля тулуба, ширша, наче вростала в плечі могутнім корінням.
— Не дивуйся, — посміхнувшись, вів далі велетень, — я знаю чудовий спосіб, як лишитися непомітним.
Потім з невимушеною безпосередністю він милостивим жестом, наче він був тут хазяїном, запросив Орлова сісти до вогнища.
— Ти, певно, вважаєш мене зухвальцем, — вів далі незнайомець, — та щоб ти знав, з яким добряком зараз розмовляєш, я розповім тобі рецепт. Добре запам'ятай його: коли буде повний місяць, ти вийдеш на перехрестя оленячих стежок, візьмеш у рот сім зерняток пороху і почнеш заклинати духа тайги. Потім розкусиш зернятка й виплюнеш їх на всі сторони світу. Зовсім немудра процедура.
Орлов засміявся, але в ту ж мить завмер — поблизу знову озвався крик болотної сови.
Незнайомий жартівник приклав до рота руку й загукав у відповідь. Він посерйознішав. Насупив брови й зосереджено ворушив щелепою, наче жував щось тверде. Потім голосно зітхнув і стиха промовив:
— Сюди прийдуть кілька людей, моїх друзів. Добре буде, коли й ти станеш моїм другом. Вони вимушені якийсь час перебути там, де не дме й не дощить. Ти трапився мені на путі саме вчас. Я хотів би, щоб вони оселилися в тебе. Ти не пошкодуєш.
Перш ніж Орлов встиг відповісти, незнайомець витяг з кишені кілька асигнацій.
Мисливець спохмурнів, з погордою глянув на велетня й сердито вигукнув:
— За кого ти мене вважаєш? Коли ти хочеш купити дружбу, то пошукай собі когось іншого. Може, він за кілька карбованців укладе з тобою угоду, наче з тим чортом, якого ти заклинаєш сьома зернятками пороху!
Орлов підвівся й зібрався було йти.
Силач поклав руку на плече Орлову. Незнайомець стояв нерухомо, трошки схиливши голову й шию, наче згинаючись під важким тягарем. Поза й вираз обличчя цієї людини так явно виявляли його збентеження, що Орлов спинився й чекав, що той скаже.
— Я не хотів тебе образити, і справа тут не в якійсь там чортівні. На одного впливає багатство, на іншого добре слово. Сідай, поговоримо.
Орлов якусь мить вагався, проте сів до вогню.
— Я фельдшер адміністративного округу Микола Микитович Бобров. Я веду з собою кілька виснажених пацієнтів. Вони знесилились під час довгої подорожі й конче потребують відпочинку. До найближчого селища вони вже не дійшли б.
Орлов дивився недовірливо, адже було зовсім незрозуміло, чому це фельдшер тягся з хворими по тайзі пішки, коли він міг би скористатися кінним транспортом.
— Не дійшли б, — вів своє фельдшер. — Крім того, тут є причини… через які їм краще обминати селища…
Орлов тихо свиснув.
— Утікачі?
— Так… з каторги, — коротко відповів Бобров. Запала тиша, тільки в вогнищі тріскотіли гілки.
— Політичні бунтарі? — розпитував мисливець.
— Саме так, — пролунала лаконічна відповідь.
— Я питаю не з цікавості. Коли я вже маю їх оселити в себе, то хочу знати, в чому, власне, справа. Не хотілося б зустрічатися з жандармами заради… казна-кого.
— Марні побоювання. Ми сибіряки і не станемо обдурювати один одного. Я ніколи б не вплутався в щось таке, від чого тхнуло б кримінальним злочином. За статтею, вони, щоправда, «важкі» хлопці й гнили б на каторзі ще п'ять років. Але чому? Тому що боролися проти царського уряду. Вони були членами організації, яка прагне знищити привілеї дворянства, фабрикантів і поміщиків. Досить тобі цього?
— Цього, справді, не мало, і для мене досить. Але як тобі спало на думку, що саме я маю дбати про них?
Бобров не встиг відповісти, як у гущавині щось зашуміло. І згодом почулися повільні кроки. На галявину вийшли три чоловіки.
Читать дальше