Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Дід замовк, замислено втупившись у простір. Потім притулив до очей руку, ніби хотів протерти їх, щоб краще бачити далечінь, де в сяйві полуденного сонця синіла неосяжна й таємнича тайга.

З нею було пов'язано життя мисливця, його спогади. Один з цих спогадів збудив Петро Андрійович. І відігнати його тепер уже не можна було. Він ожив і викликав непереборне бажання розповісти про давні, минулі часи, про людей, що жили і вмирали в предковічних лісах…

Далеко сягнув Родіонович у минуле. Коли він трохи глухуватим голосом почав свою розповідь, здавалося, що старик будить похованих свідків, яких давно вже поглинув невмолимий час.

Єдиними живими свідками були німі могутні дерева. Вони й тоді стояли в мовчазній величі так само, як стоять тепер….

Це сталося тисяча вісімсот дев'яносто шостого року.

У тайзі жив безстрашний мисливець на соболів та ведмедів Родіон Родіонович Орлов. Це був стрункий дужий чоловік років сорока, з сміливим іскристим поглядом, по якому завжди можна впізнати людину, що живе серед безмежних просторів природи. Шляхетність, яка жевріла в тому погляді, пом'якшувала суворі риси обличчя, а великий шрам над правим оком водночас надавав йому вигляду воїна.

Жив Орлов у тайзі сам, хоч він не був відлюдником і ніколи не уникав товариства. Тільки рідко траплялося йому бувати серед людей. Коли-не-коли підводою або човном їздив мисливець у найближчі селища та факторії, щоб продати впольоване хутро і поповнити свої запаси. Ці подорожі тривали багато тижнів, бо до найближчих населених пунктів було по кілька сот кілометрів. Орлов усюди був жаданим гостем — чесний і щирий, він мав більше друзів, ніж заздрісників. Тільки одного не могли подарувати йому друзі, і особливо кумоньки та тітоньки-свахи: марно старалися вони висватати мисливцеві наречену — Орлов незмінно твердив, що для одруження в нього ще є час.

— Гляди, щоб не проґавив, хлопче, — сказала йому якось взимку тітка Гафія.

— Справжня дружина знайдеться сама, без вашої допомоги, бо на ловця, на справжнього ловця звір сам біжить, — відпарирував Орлов і, схопивши тітку в обійми, обережно почав кружити з нею по світлиці.

— Ох, що ти зі мною витворяєш, вітрогоне! Зовсім здичавів у тайзі. Дивіться-но, вже й жінку до звіра прирівняв, а цікаво, до якого ж?

— До сарни, тітонько, до лані.

— Гляньте-но на нього! І ти гадаєш, що вона сама прискаче й почне крутитися навколо тебе? Еге ж бо! Як би не трапилось навпаки!

— Не лякайте мене, тітонько… а то я, кінець кінцем, почну боятися жінок.

— Ти диви який! Полює на ведмедів і леопардів, а жінок боїться. Оце так герой!

А герой лишився таки неодружений.

Настала весна, на осонні вже пробивалася подекуди молода трава. Бруньки на деревах сповнювали повітря пряним ароматом, що змішувався з випарами землі й пахощами гниючого листя.

Летіли вальдшнепи.

Родіон Орлов так захопився красою весняного вечора, що проґавив перших вальдшнепів, які з'явилися над лісом. Та він і не шкодував. Не хотілося порушувати тишу оглушливим пострілом. Проте на обрії знову з'явилися довгодзьобі птахи, і один з них пролетів так близько, що Орлов не втримався й вистрелив. Птах беркицьнувся в повітрі і впав на землю. У величній тиші тайги покотилася лупа від пострілу. Здавалося, що природа, стрепенувшись, сторожко прислухається до того гуркоту, і тільки мала гомінлива річка шуміла спокійно, ніби нічого й не сталося.

Вальдшнепи пролетіли. Тайгу облягла ніч. Стало холодно. Мисливець швидко назбирав дров, і за мить на невеличкій галявинці весело запалало вогнище, освітлюючи навколишні берези. В маленькому котелку закипів чай, мисливець дістав кілька сухарів і шматок копченого ведмежого окорока — от і вся вечеря.

В гущавині бекнула козуля, десь на сусідній сопці їй відповіла інша. Здалеку вже долинали тужливі голоси сов.

Орлов лаштувався спати. Він підкинув у вогонь дров і вмостився на своєму плащі. Раптом нічну тишу порушив протяглий крик болотної сови. Він лунав так чітко й голосно, наче сова сиділа десь поблизу. Але ж далеко навкруги не було жодного болота! Мисливець якусь мить напружено прислухався, а коли крик повторився, схопив рушницю й, пригнувшись, швидко відійшов од вогнища.

Він відчув небезпеку. Хоч крик звучав майже природно, проте гострий слух мисливця розпізнав, що той звук імітовано людиною. Така прикмета в нічній тайзі не віщує нічого доброго. Звичайно так перегукуються люди, для яких ніч сприятливіша за день. Волоцюги або навіть розбійники та просто всякий набрід — люди, з якими треба бути насторожі.