Леонид Платов - Секретний фарватер

СМЕРТЬ НА СВІТАННІ

Шубін висадив десант у Рігулді на світанку.

Берег було кепсько видно. Потім він освітився спалахами пострілів, і торпедні катери змогли підійти до причалів.

Морська піхота хлинула на них, перехлюпнувши через борт.

Шубін наказав не зупиняти моторів. За їх ревом не чути було, як загуркотів дощаний настил від гупотіння багатьох ніг, як, обганяючи один одного, заторохтіли кулемети і розкотами пішло по берегу грізне російське: “Ура-а!”

Та Шубін не прислухався до того, що відбувалося на березі. Як тільки останній піхотинець опинився на причалі, торпедні катери, розвернувшись, швидко відскочили од берега.

Таке одне з правил морського десанту. Висадив — відскочив! Виконавши завдання, кораблі повинні негайно ж відходити, інакше їх рознесе на шматки ворожа артилерія.

— Хай тепер піхота воює, — казав Шубін, стрімголов відпливаючи од причалів у море. — А в мене пауза! Я свої тридцять два такти не граю!

Жартівливий вислів цей, як і багато інших висловлювань Шубіна, часто з посмішкою повторювали на флоті. Відомо, що пов’язаний він з тими давніми часами, коли Шубін-курсант брав участь в училищному оркестрі. Він грав на контрабасі, а втім, більше мовчав, ніж грав, вступаючи, за його словами, тільки в найвідповідальніші моменти!..

Проте був випадок — на початку війни, коли Шубіну довелося зіграти “свої тридцять два такти”.

Він висаджував розвідників у районі Нарви. Було це пізньої осені, шалені хвилі не давали можливості підійти впритул до берега.

Що робити? Розвідникам треба було пройти багато кілометрів болотами у ворожому тилу. Сушитись, певна річ, ніде. А обігріватися — хіба що вогнем противника!

“Порох тримати сухим!” — Кромвель, чи що, сказав це своїм солдатам, які збиралися форсувати ріку?

Чи й не диво: ріка! Примусити б цього Кромвеля висаджувати десант на узмор’ї у шторм!

Порох порохом, та не можна ж забувати про взуття й одежу. їх теж треба зберегти сухими!

Довелося доповнити Кромвеля. Шубін не став виголошувати афоризми з оглядкою на істориків. Він просто дав команду, та й годі! Наказав своїм матросам стрибнути за борт і взяти розвідників “на копаки”.

На щастя, фашисти понадіялися на штормове море і люту хвилю, — загалом, проґавили наш десант, — і валка “вантажників”, ступаючи по пояс у воді, потяглася до темного берега…

У Рігулді не було потреби в таких рішучих діях.

Через деякий час Шубін повернувся до причалів, щоб евакуювати поранених. До полудня опір фашистів на березі було остаточно зламано. Берег став нашим.

З кількома матросами Шубін пішов поглянути на концтабір, розташований поблизу Рігулди. Про нього чув давно, ще на Лавенсарі.

Вітер на ранок змінився і дув з берега. Звідкись з коричневих заростей несло жовтий, задушливий дим. Він завихорювався довкола прибережних сосон і повільно сповзав до білої смуги прибою.

Моряки, по кісточки в диму, пройшли лісок і, вийшовши на узлісся, побачили табір для військовополонених.

Три ряди колючого дроту було порвано, скручено в клубки. На стінах невисоких бараків біліли каліграфічно виконані написи, а під ними валялися купи чорного одягу — трупи завжди мають вигляд куп одягу. Поруч з есесівцями, вищиривши пащі, лежали мертві вівчарки.

Дивно, що в центрі табору, між бараками, височіли штабелі, наче на складі дров.

Придивившись, Шубін зрозумів, що це не дрова, а мертві люди, яких приготували спалити.

Трупи лежали не покотом, а рівними рядами: дрова, поперек дров трупи, знову дрова і так кілька шарів.

З-під полін стирчали безкровні руки із скарлюченими пальцями і ноги, прямі, як жердини, в зсунутих шкарпетках.

З навітряного боку трупи обгоріли. На краю майданчика штабелів уже не було. Замість них темніли купи попелу, над якими спалахували вогники.

Так он звідки цей нудотно-задушливий запах!

Шубін мельки поглянув на матросів, які супроводжували його. У Дроніна тремтіла щелепа. Степаков грізно ворушив жовнами, а Шурко, витягнувши худу шию, здивовано витріщав очі.

— Відвернись, синку! — сказав Шубін, лагідно беручи його за плечі. — Недобре тобі на це дивитися!

За спиною хтось вибивав чечітку.

Що це? Який божевільний витанцьовує чечітку на пожарищі, серед мертвих?

А! Це уцілілі в’язні концтабору!.. Проходячи мимо, вони стукають дерев’яними підошвами своїх черевиків. Так! Схоже на чечітку, тільки уповільнену, монотонну.

Люди ніяк не можуть звикнути до думки, що вони уникли страти і вільні. Невміло, нерішуче усміхаються, підходять до російських солдатів, обнімають, намагаються якось висловити свою подяку. Високі схвильовані голоси їхні — як щебетання птахів, випущених на волю…