Леонид Платов - Секретний фарватер

— І мені скрути! — попрохав Шубін. Він не хотів, щоб матроси бачили, як тремтять руки у їхнього командира.

Нарешті зроблено перші затяжки. Нейл блаженно зітхнув.

— Курити добре! Я давно не курив… Отже, німецький підводний човен-рейдер…

Він розповідав, дивлячись прямо, тримаючи свою “козячу ніжку” невміло, обома руками, боячись розсипати тютюн. Жовтий дим і далі повільно сповзав від бараків до моря. Стіна навпроти впала, і всередині стало видно койки, на яких валялося зібгане сіре манаття…

З напруженою увагою моряки слухали про перевезення англійського нікелю в Гамбург.

— О! — вів далі Нейл. — Якби ви знали, як хотів Олафсон сам розповісти вам про це! Він чекав вас, як конаючий уночі чекає настання світанку. А ніч тривала й тривала… Наші сусіди спали неспокійно, стогнали, переверталися з боку на бік. їхнє сонне хропіння розгойдувало барак, як мертві брижі корабель. Олафсон замовк. Тоді почав розповідати я. У мене теж було про що розповісти. Про зоряну ніч під тропіками, про рокотання індіянських барабанів. І про світну доріжку на ріці.

Бачте, те, що сталося біля берегів Норвегії в тисяча дев’ятсот сороковому році, мало своє продовження в тисяча дев’ятсот сорок другому на ріці Аракаре. Це одна з численних приток Амазонки в середній її течії.

Хоч як крути, обидві наші історії тісно перепліталися! Або інакше кажучи: були точнісінько пригнані одна до одної, як гайка до болта.

Ми пробалакали з Олафсоном годин до трьох.

“А тепер спи! — сказав я. — Завтра в тебе дуже важкий день. Ти хоч би там що повинен обдурити кульгавого Гуго!..”

Та Олафсон не обдурив його.

Поки колона чвалала до місця роботи, ми взяли Олафсона всередину і підтримували під лікті, майже тягли за собою.

Вітер доніс до нас гуркіт грому. Вітер дув із сходу. Грому у вересні не буває. Це гармати росіян, свята канонада!

Олафсон слухав її, стоячи біля своєї тачки, повернувшись обличчям на схід, наче молився. А може й справді молився?

Засюрчали свистки, розганяючи нас по місцях.

Грім трохи підбадьорив Олафсона. Він тримався годину чи півтори. І я весь час старався бути поруч. Адже ми були зв’язані спільною таємницею, як каторжники одним ланцюгом.

Гай-гай! Олафсона вистачило ненадовго.

Я розвантажував тачку біля окопа, коли за спиною вибухнула лайка. Гуго був майстер лаятись. Я з жахом озирнувся. Так, Олафсон! Він лежав біля своєї тачки метрів за десять від мене.

“Нога підвернулася, обершарфюрер”, — промимрив він і спробував встати.

Та при цьому дивився не на Гуго, а на мене. Він дивився, широко відкривши очі. Погляд був довгий, він наказував. Я зрозумів цей погляд:

“Не підходь! Живи! Дочекайся! Ти обіцяв!”

Мене випередили. Хтось підбіг до Олафсона, почав його підводити.

“Відійди!” — сказав кульгавий Гуго.

Чоловік випростався. Я ледве впізнав його, таке спотворене було обличчя. То був наш сусід по блоку. Ми звали його причепою. Він постійно сварився з усіма, а особливо чіплявся до Олафсона, вишукуючи всілякі недоладності в його історіях.

Тепер від злоби причепу лихоманило, наче на протягу.

Тримаючи Олафсона під пахви, він обернувся до Гуго:

“Ти, клятий циклопе, ти…”

Черга з автомата! Він упав на Олафсона.

Так вони й лягли поруч, обнявшись, наче ніколи не сварилися за життя…

Довга мовчанка. Нейл невідривно дивився на море. Воно було притихле, сіре, штильове. Над водою, повільно осідаючи, стелився дим.

Шубін зрозумів, якою була могила в старого лоцмана. Так, вона простора, ця могила! “І вітри, що дмуть з усіх румбів, розвіяли його прах над морем…”

Під кінець Нейл, очевидно, дуже стомився. Він дедалі частіше затинався, робив передишки. Мова його ставала недоладна.

— Він не доказав про світну доріжку, — нагадав Шурко, нетерпляче переводячи погляд з Нейла на свого командира.

— Так, так! — спохопився Шубін. — Найголовніше! Адже й він бачив цю світну доріжку!

Він обернувся до Нейла, але той з вибачливою посмішкою похитав головою. Ні, більше не міг. Знесилився! Він ніколи стільки не розповідав. І потім день був дуже важкий. Люди стомлюються не тільки від горя, але й від радощів. Можливо, увечері, після того, як трохи відпочине… Йому треба відпочити. Російські моряки знайдуть його в одному з уцілілих бараків.

— Та що ви! — сказав Шубін, згадавши про флотську гостинність. — Увечері ласкаво запрошуємо на катери! Почастуємо вас вечерею. Тоді й докажете про “Летючого Голландця”. Наша стоянка он там, біля причалів! Спитаєте Шубіна. Це я.