Леонид Платов - Секретний фарватер

Койка сердито заскрипіла і засовалась під старим лоцманом.

— Сам і розкажи, — пробурчав він. — Ти молодший. Пам’ять у тебе краща.

Нейл не поспішав.

— Я б, мабуть, розказав, — спроквола мовив він, — та боюся, що історія Летючого Голландця у моїй розповіді матиме надто сучасний вигляд.

Ясніше висловитись не можна! Олафсон, здавалося, завагався. Та недовір’я все-таки взяло гору.

Він почав розповідати не про Летючого Голландця, а зовсім про інше — про тих англійських і французьких піратів, яким у нагороду за їхні заслуги дали адміральське звання, а також титули баронета чи маркіза. Це було цікаво. Блок, як звичайно, притих.

Нейл вилаявся в думках. Лоцман, простодушний хитрун, зумів покласти розмову круто на інший глас…

Сигнал відбою! Барак поринув у сон.

Сплячі скидаються на покійників, що лежать покотом. Роти розкриті, очні впадини здаються такими ж чорними, як і роти. Лампочка під стелею горить тьмяно.

Заснув і Олафсон.

Тільки Нейл не спить. Закинувши за голову руки, дивиться в низьку фанерну стелю — і не бачить її.

Що дало сьогоднішнє випробування? Олафсон не сказав нічого і водночас сказав дуже багато. Це вперте небажання торкатися небезпечної теми, ці незграбні викрути, — по суті, однаково, що признання!

І все-таки Олафсон повинен сам сказати: “Так, кемраде! Я бачив “Летючого Голландця”!” А може, спочатку Нейлу сказати про це?

Нейл заплющив очі. І одразу ж блиснуло вдалині плесо Аракари. Під зорями воно вилискувало, як мокрий асфальт. Знову Нейл побачив чорну стіну лісу і почув ритмічні незрозумілі звуки, — чи то був індіянський барабан, чи тупіт багатьох ніг, що танцювали?

Під цей приглушений розмірений гул Нейл почав засинати. І раптом поруч виразно сказали:

— Флаінг Дачмен! [24] Летючий Голландець! (Англ.) .

Потім забурмотіли:

— Не можна, не хочу, не скажу!

Хвилина чи дві тиші. Щось нерозбірливе, нібито:

— Нікель… Тавро… Нікель…

І знову:

— Ні! Не хочу! Не можу!

Це бурмотів у сні Олафсон.

Нейл поквапливо розбудив його. Уже почали підводитися розкуйовджені голови сусідів. Не можна привертати увагу блока до того, що знали тільки Нейл і Олафсон.

Старий лоцман трохи підвівся на лікті:

— Я що-небудь казав, Джек?

— Ні, — мовив Нейл трохи почекавши. — Ти тільки дуже стогнав і скреготав зубами уві сні.

Олафсон недовірливо пробурчав щось і, вкладаючись, натягнув ковдру на голову…

Наступного дня Олафсон занедужав.

Уранці в’язнів вивели споруджувати укріплення — стало відомо про наближення Радянської Армії.

Нейл, стоячи над виритим окопом, обернувся і побачив поруч Олафсона.

Той скоцюрбився біля своєї тачки, а обличчя в нього було перелякане, зовсім біле.

— Затули мене від Гуго! — пробурмотів він.

Наглядач, кривий Гуго, теж мав свою щоденну норму. Чорна пов’язка закривала його ліве вибите око. Але правим він бачив дуже добре. Цілий день, стоячи впівоберта, стежив за в’язнями цим своїм круглим, сорочачим оком. І, якщо хто-небудь здавався слабосилим чи хворим, негайно лунала коротка лайка, а слідом за нею черга з автомата…

Нейл затуляв собою Олафсона доти, доки той не зібрався з силами.

Коли тачки покотилися по дощаному помосту, Олафсон устиг неголосно сказати:

— Спасибі! Я мушу хоч би там що протриматись, доки прийдуть росіяни!

Однак увечері у блоці його почала тіпати пропасниця. Він уткнувся обличчям у подушку, стараючись не стогнати Кілька разів Нейл подавав йому пити.

— Ти гарний хлопець, Джек! — прошепотів Олафсон. І — майже беззвучно: — Я б розповів, якби міг. Слово честі, я б тобі розповів…

Після півночі він зовсім рознедужався. У бараці вже спали. Старий лоцман стримував стогін, щоб не розбудити товаришів. Він дихав важко, уривчасто.

Нейл перегнувся до Олафсона через вузький просвіт, що розділяв їхні ліжка.

— Я викличу лікаря, — сказав він не дуже впевнено.

— Ні! Прошу тебе, не треба! Мене одразу ж потягнуть з блока, щоб робити наді мною досліди. Нас розлучать з тобою. А цього не можна. Можливо, я все-таки наважусь… Так, можливо… Дай мені води!

Зуби його дрібно зацокотіли об кухоль.

— Сохне в роті, важко говорити. Присунься ближче! Ще ближче!.. Джек, мені не діждатися росіян.

— Ну, що ти! Не такий ти вже слабий, старина!

— Ні, я знаю. Завтра Гуго мене доб’є. А росіяни можуть не прийти завтра. О, якби вони прийшли завтра!