Леонид Платов - Секретний фарватер

А поміж морем і заростями розкинувся табір для військовополонених. Сірі бараки, обгороджені трьома рядами колючого дроту, припали до землі. Саме вони, треба гадати, визначали характер пейзажу. Горе, туга, страх лягли на мох і зарості, як лягає сіра придорожня пилюка.

Так принаймні здалося Нейлу, коли його привезли сюди. Він подивився спідлоба і опустив голову. Більше не хотілося дивитись…

У блоці йому показали вільну койку. Він сів на неї, продовжуючи думати про своє.

Минуло з півгодини, за спиною пролунали кволі голоси, мляве човгання і стук дерев’яних підошов. В’язні повернулися з роботи.

Дуже худі і бліді, рухаючись майже безшумно, вони обступили новака:

— Ти хто, камраде?

— Англієць.

— У тебе тут знайдуться земляки. Танкіст? Льотчик?

— Моряк.

— Є й моряки. Олафсон, гей! Новий теж моряк!

Кістлявий, згорблений старий, що сидів на сусідній койці, поглянув на Нейла. Його звислі вуса роздалися — він усміхнувся. Одначе не промовив жодного слова. Мабуть, дуже стомився, бо сидів, зігнувшись, спершись на койку обома руками і важко, зі свистом дихаючи. Було йому на вигляд років сімдесят, не менше.

Новим своїм товаришам Нейл відповідав коротко, неохоче. Так, моряк. Судовий механік. Зараз привезений з Фінляндії. (Подейкують, що вона виходить із війни). Попав у полон на Баренцовому. Але довелося побувати й на інших морях. Одне слово, поносило по світу.

Він замовк.

— Еге! — сказав хтось. — Не дуже балакучий!

— Англієць! — пояснив інший. — Усі англійці мовчуни.

— Але ж він ще й моряк! Я думав, кожен моряк любить розповісти про себе. Гадав, усі, як наш Олафсон.

Старий на сусідній койці знову усміхнувся до Нейла.

До війни в будь-якому норвезькому, шведському і фінському порту знали Оле Олафсона. Він був уславлений лоцман. За записами у своїй книжці міг без запинки провести корабель уздовж узбережжя Скандінавії — шхерами і фіордами.

А в концентраційному таборі Олафсон уславився як оповідач. Без перебільшення можна сказати про нього, що він урятував глузд багатьох людей. Недарма один із військовополонених, колишній історик літератури, дав йому прізвисько: табірна Шехерезада.

Коли Олафсон починав розповідати, люди забували про те, що вони в неволі, що сьогодні баланда з буряка рідша, ніж учора, а Гуго, наглядач, як і раніше стріляє без промаху. На якусь мить вони забували про все.

Наприкінці довгого, безжально регламентованого дня, випадав час, коли в’язні діставали нарешті передишку — можливість розпоряджатися, якщо не собою, то хоча б своїми незанумерованими думками.

І чим важчий, чим божевільніший був прожитий день, тим частіше згадували Олафсона. З усіх кутків барака починали лунати голоси, тихі чи гучні, прохальні чи вимогливі:

— Ну-бо, Оле!.. Історію, Оле!.. Розкажи одну із своїх історій, Оле!

Ті, хто спізнився, поквапливо вкладалися. Гамір стихав.

Це була година Олафсона.

Він розповідав неквапливо, часто робив паузи, щоб прокашлятись чи перевести подих. Тихо ставало в барані, наче в церкві. Тільки за стіною погавкували собаки та хрипко перегукувалися вартові, що сиділи біля кулеметів на сторожових вишках.

Напевне хтось із блокового начальства, скоцюрбившись, мерз під дверима. І даремно! Морські історії Олафсона були про такі давні-давні часи! Дими ще не бруднили тоді неба над горизонтом…

Розповідь Олафсон вів незмінно від першої особи.

Це виглядало так, ніби він сам був учасником подій, про які розповідав, або принаймні їх очевидцем. Хронологією старий моряк величаво нехтував.

Один дійшлий слухач, із тих, хто й на сонці вишукує плями, усумнився в його особистому знайомстві з піратом де Сото.

— Не сходиться, ніяк не сходиться, Оле, пробач! Ти не молодий, звичайно, але де Сото, я читав, повісили ще в першій половині XIX століття.

— Я познайомився з ним біля підніжжя його шибениці, — незворушно відповів Олафсон.

Але тут мешканці барака дружно накинулися на причепу і примусили його замовкнути.

Через обставини свого життя Нейл був недовірливий. Крім того, він був начитаний. Він знав, наприклад, що знамениті гонки чайних кліперів відбувалися в п’ятдесяті і шістдесяті роки минулого століття, тобто років за двадцять до народження Олафсона.

Та, слухаючи його, Нейл забував про дати. Неквапливо лилася докладна розповідь, кожна деталь грала, іскрилася, наче морські брижі на сонці. І навіть смерть у розповідях Олафсона була не страшна і швидка — мов порив раптового вітру!