Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Я згадав Лойка, колег-викладачів на курсах, Гавхар, старого, що стояв на варті біля міськкому партії… Ні, вони такого зробити не могли, ці люди на таке не здатні. Хто ж тоді? Нараз я ніби опинився вдруге на базарі, біля караван-сарая, почув жіночий плач, побачив, як падає під ноги юрбі ханський кат і гнівне обличчя сивого чоловіка на гарбі, побачив, зрозумів, що саме ці люди, засліплені несподіваною зненавистю, здатні були сплюндрувати нашу оселю. У вухах мені озвався голос покійного батька, який за хвилину до смерті допитувався в Лойка: «Чим я завинив перед цими людьми?! Хіба я скривдив колись бодай одну людину?!»

Справді, про яку батькову кривду чи провину може йти мова, коли він допомагав чим міг усім мешканцям махаллі, лікував сиріт, удів, жебраків?! Невже лікування бідняків достатня причина для того, щоб позбавити мене рідного вогнища?! Невже конфіскація і розграбування нашого буднику — найкращі ліки проти бідності?! Засіб зробити багатою оту бабусю, що цупила наш самовар?!

З цими думками я несподівано опинився біля воріт цвинтаря. Ноги самі привели мене сюди. Тим часом на землю вже спадали сутінки. Оглушливо скрекотіли коники. Припнувши коня до гілки старої всохлої шовковиці на березі арика, я ступив за ворота. Терпкий запах якогось цвинтарного зілля забивав віддих. Мені примарилося, ніби поряд зі мною стоїть моя мати. Колись вона щовечора спалювала в своїй кімнаті кілька сухих стебелинок гармали, відтоді мені на все життя запам'ятався аромат, що лишався по них. Я брів охайно, чисто заметеною й побризканою водою, стежиною. Обабіч, похиливши гілля, стояли старі вишневі дерева, і чорні кружальця тіней від їхнього листя монетами всипали доріжку. Дерева були схожі на учасників поховального ритуалу, що, схрестивши руки на грудях, стоять непорушно в жалобі, боячись порушити святу цвинтарну тишу. Проминувши ці дерева, я збочив до батькової могили. До пахощів терпкого зілля домішувався п'янкий дух розпашілої від денної спеки землі, і в мене запаморочилося в голові, тіло огорнула тепла хвиля якоїсь дивної млявості. Я ступив до могили, вклякнув біля неї, і невтримні сльози покотилися з моїх очей. Раніше я чомусь боявся сам ходити на цвинтар. Але цього разу мене не бентежили ні моя самотність, ні таємнича цвинтарна тиша, ні моторошна темрява, що повільно, майже непомітно, вкутала причаєні навколо дерева… Довго-довго сидів я біля могили батьків, аж поки догоріла свічка, і я запалив нову. Потім виполов на могилах бур'ян і будяки і спалив їх…

До Хіви повернувся удосвіта, віддав поводи тітоньці Султанпаші, а сам шмигнув до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на кошму. Побачивши в якому я стані, стара — спасибі їй — не намагалася мене розпитувати, не пробувала мені співчувати. А в голові в мене пекучою жариною жевріла одна думка: «Якщо вони могли таке вчинити, значить, немає в їхніх серцях ні жалю, ні милосердя».

Коли вранці другого дня, перемагаючи біль у голові, я продер очі, біля мене сидів Лойко.

— Оце так ти готуєшся в дорогу? — спитав він.

— Пізно ліг учора, — відповів я, навіть не спробувавши всміхнутися. — В Ургенч їздив.

— Знаю, — мовив він. — Це ти добре зробив, що книжки привіз. Вони тобі згодяться.

Я промовчав. Потім підвівся і вийшов у двір. Не поспішаючи умився. Повертатись до кімнати не хотілося, наче в тому, що сталося в Ургенчі, був винний саме Лойко. Насамкінець, зціпивши зуби, зайшов до кімнати. Господиня принесла дві миски кисляку. Я майже не їв, сидів мовчки, наче мені язика відтяли.

— Виїдете попівдні. Дістанетесь до Чалиша, звідти човном до Аральського моря, а від Аральська до Москви поїздом. Це найкоротший шлях.

Лойко допив свій кисляк і мовив:

— А я тобі дещо приніс на дорогу. Від моїх юних літ залишилося. У Москві тобі згодиться. Якби оце батько твій був живий, порадів би він з твоїх новин…

— Навряд чи порадів би, — відказав я, тяжко зітхнувши. — Може, навпаки, засмутився б гірко…

— Що сталось, Бекджане? Чому ти так говориш? — насторожився Лойко.

— А хіба може радіти людина, в якої конфіскували і сплюндрували рідний дім?

— Що ти маєш на увазі? Чий дім сплюндрували?

— Мій.

— Що-о?! — Лойко підвівся з місця. — Хто це зробив?

— Ваші більшовики! — кинув я йому майже зловтішно.

— Мої більшовики?! Що ти мелеш, Бекджане? Ти при своєму розумі?

— Я при своєму розумі, а про інших нічого не можу сказати.

— Постривай, розкажи мені що сталося, — попросив він. — Тільки все як було!