Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Я промовляв пошепки ці слова, і сам їм не вірив. Бо це був немовби сон, дивовижний, чарівний і водночас схожий на живу реальність. Я жадав, щоб той сон ніколи не кінчався, а за мить жахався, що він ось-ось урветься, і в розпачі, звертаючи погляд до всіяного зорями неба, благав милосердя і допомоги.

Поблизу ханського палацу, де тепер містилася міськрада, мене зупинив чийсь хрипкий голос:

— І не соромно тобі, хлопче? Такий молодий, а набрався, мов справжній п'яничка.

Я прокинувся від своїх мрій і побачив старого чоловіка з мисливською рушницею, що стояв тут на варті.

— Я не п'яний, — заперечив я, вражений підозрою.

— Ану дихни! — Старий мало не ткнувся мені в обличчя своїм носом.

— Ху-х! — видихнув я.

— Гм, справді не схоже, щоб пив, — заспокоївся старий. — Я теж, коли на варті, навіть думати про це собі не дозволяю. Хіба можна?! Адже під моїм захистом, можна сказати, вся влада перебуває. Ну а коли не на варті, то не гріх і хильнути. Особливо, якщо є якась нагода. А в мене якраз вона є: син мій, щоб ти знав, збирається в Москву їхати.

— У Москву? — перепитав я, не приховуючи свого подиву.

— Так. Може, ти його знаєш?

— Ні, не знаю.

— А ти сам хіба не з Хіви? Бо тут мого сина всі знають. Невже не чув про мисливця Джуманазара?

— Та чув-чув, — піддався я, побачивши, що старий починає гніватись.

— Ну а коли чув, то знай, що я його батько.

— А чого ж він їде до Москви?

— Учитись їде! — мовив з гордістю старий. — Післязавтра виряджатиму його. Іще дванадцять чоловік, крім нього, їхатиме.

Мені кортіло сказати, що я теж їхатиму з ними, але щось мене втримало.

— А от ти, хлопче, скажи мені, на кого йому там варто було б учитись?

— Не знаю.

— Оце ж і він не знає. Думав-думав, на чому зупинитися, а тоді каже: «Кондуктором буду». — «Дурень, кажу я йому, невже в таку далину треба їхати, щоб на кондуктора вчитись?! А я так думаю, якщо вже до Москви їхати — то тільки для того, щоб у самого товариша Леніна вчитися. Оце найкраща наука! Не послухаєшся мене — не дам тобі свого благословення», — сказав я йому. Правильно зробив, га?

Старий був страшенно вдоволений своєю мудрістю. Насупивши брови й стенувши плечима, він кинув наостанку:

— Ну, годі балакати. Іди собі, і не зупиняйся на півдорозі. Ні, постривай!..

З мішка, що лежав біля порога, він витяг чималу диню, дістав з-за халяви чобота довгий ніж, розкраяв диню на скибки і найбільшу простягнув мені.

— На, погамуй спрагу!

Я взяв скибку і рушив додому. Диня була дуже солодка і соковита. Коли я вже був десь на розі вулиці, знову почувся голос старого:

— Оце й ти, як буде змога, їдь учитись, тільки саме цієї, справжньої науки.

— Гаразд, — гукнув я йому на прощання.

Додому я повернувся опівночі. Господиня, тітонька Султанпаша, не лягала спати, чекаючи на мене.

— Слава аллаху! — зраділа вона, побачивши мене. — А я оце журюся: може, ти вже й поїхав?..

— Хіба ж я міг поїхати, не попрощавшися з вами, — заспокоїв я стареньку.

— А хто вас знає!

Вона заметушилася і незабаром поставила переді мною вечерю — яєшню та чималу миску кисляку.

— Це я тобі наготувала, дитинко.

Я ум'яв усе, мов за себе закинув. Здається, оце тоді я востаннє в своєму житті зі смаком і охотою поїв домашньої страви.

Уранці я пішов на курси взяти остаточний розрахунок і попрощатися з колегами. Здебільшого то були старші за мене люди. Я відчув, що вони заздрять мені. Та незважаючи на це, наше прощання було теплим і щирим. Вони побажали мені щасливої мандрівки.

Коли я повернувся додому, тітонька Султанпаша попередила, що до мене прийшов якийсь чоловік і вона йому дозволила почекати в моїй кімнаті. Я переступив поріг. На стільчику, похиливши голову і склепивши повіки, сидів чоловік з довгими вусами.

— Ви до мене? — спитав я, чимось занепокоєний.

Гість підвів голову і ніби простромив мене поглядом примружених пекучо-чорних очей.

— Що ви хотіли? — спитав я ще раз, відчуваючи якусь дивну слабкість у ногах.

— Я приїхав на прохання вашого дядька. — мовив він хрипким голосом і, діставши з-за пазухи папірець, подав його мені.

Я похапцем розгорнув його і впізнав почерк дядька Алі.

«Бекджане, дитя моє, нещодавно я одержав твого листа, — писав він. — Але приїхати до тебе не можу, заважають деякі обставини, не до поїздок тепер. Ти знаєш, як я люблю тебе і тому певен, що ти мені пробачиш. Коли ж хочеш знати причину, що заважає мені приїхати, то ось вона: того самого дня, коли я одержав твого листа, мене виселили з Ургенча. Міське начальство конфіскувало будинок твого покійного батька разом з усім майном. Не чіпали тільки бібліотеки й того, що було у вітальні та на подвір'ї. Я не міг запобігти цьому лихові. За два дні до того сам я одержав звістку з Шавата. Власті присвоїли всі мої землі. Оце так, хлопчику мій, тепер ми з тобою жебраки. Що має робити людина, в якої все відібрали, яку позбавили навіть даху над головою? Іти поневірятися білим світом. Так я й учинив. Але я повернуся, повернуся, щоб порахуватися з тими, хто завдав мені цього приниження.