Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Власті кажуть, ніби я бай, ніби п'ю кров бідняків. А чим же тоді завинив перед людьми твій батько? Адже він усе своє життя піклувався про вдів та сиріт. Часом навіть сам не мав чого їсти, проте знаходив можливість нагодувати бідолах. А моя покійна сестра, твоя безталанна мати! Якої шкоди могла завдати вона цим нікчемним обдертюхам?! Коли я про все це згадую, мені хочеться тікати світ за очі. Перше ніж покинути Ургенч, я зайшов на цвинтар, запалив світильники на могилах твого батька й матері. Ось піду я, і не залишиться людини, яка могла б їх доглянути. Бекджане, дитя моє, твій батько дуже хотів бачити тебе освіченою людиною. І багато чого сам тебе навчив. Зрештою ти вже й тепер доволі освічений хлопець. Хіба цього мало для людини? Я розумію, ти вже дорослий, сам знаєш, що тобі треба робити, як далі жити. Проте, коли б я був на твоєму місці, я б не поїхав до їхньої Москви. З пошани до пам'яті батька іі матері, до їхніх загублених життів. Нехай туди їдуть ті, хто не вартий мізинця. Опріч того, мушу тебе попередити, це буде дуже небезпечна подорож. Поки доїдеш, бозна-що може скоїтися в дорозі.

Якщо схочеш мене побачити, звернись до чоловіка, який передасть тобі мого листа, він допоможе тобі дістатися, куди треба, або спитай дорогу в шевця Бердара, що сидить на ургенчському базарі».

Я почував себе так, ніби в спину мені вгородили кинджал.

— Де зараз мій дядя? — спитав я у незнайомця.

— В дорозі, — відказав той, не змигнувши оком. — Якщо хочете, я вас до нього доправлю. На це піде два дні.

— Два дні?!

— Так.

Я не знав, що мені діяти, на що зважитись. Чоловік підвівся з місця і попередив:

— Я буду на базарі. Коли щось надумаєте, знайдете мене там.

Він вийшов з дому, а я все стояв мов укопаний. Нарешті прийшов до тями й побіг до школи, де містилися наші курси. Я згадав, що в нас є транспорт — гарба з конякою і свій арбакеш. Я випросив у нього коня і, не заїжджаючи на базар, поскакав в Ургенч. Надвечір дістався до своєї домівки. Двері були розчинені навстіж. Я зіскочив з коня, побачивши незнайому стару жінку, що виходила з дому. В руках у неї був срібний самовар, який батько привіз колись чи то з Ташкента, чи ще звідкілясь.

— Що ви робите, бабусю? — спитав я, не зводячи очей з самовара.

— А нічого, синку, додому йду, — відповіла вона, затинаючись.

— А це навіщо взяли?

— Що?

— Те, що тримаєте! Самовар!

— Он ти про що!.. А я собі думаю, про що ти питаєш, — засміялася бабуся. — Усі тут щось та взяли! От і я собі прихопила цю річ. На пам'ять про Айпашу-ханум. Небіжчиця дуже мене любила. Не чужа, отже, я їй була. А тепер, бач, німий Алі кудись подався. Від сина теж звістки немає. Коли б був живий, хіба покинув би свою рідну домівку?! А ти ж хто такий будеш, синку?

— Син Айпаші, яка вас дуже любила, — відказав я ущипливо.

— Вай-улай! Невже Бекджан?! — розгубившись, стара притискала самовар до грудей, а тоді, ніяково посміхнувшись, заквапилася назад, бурмочучи: — Зараз я самовар поставлю, чаю вип'єш з дороги.

Я ввійшов у дім. Порожні кімнати, бруд, багно, сліди багатьох людей на підлозі. У вітальні розчахнуті вікна, кілька шибок висаджено. За порогом я мало не наступив на затоптаний аркуш роздертої книжки. Підняв його і обережно струсив з нього пилюку. То була сторінка з книжки «Юсуф і Зулайхо». Я несамохіть перебіг очима рядки і мало не заплакав від заподіяної мені кривди. Потім акуратно склав аркуш і сховав його за пазуху. Але те, що я побачив у батьковому кабінеті, вкинуло мене у справжній розпач. Підлога кімнати вся була усипана подертими, затоптаними книжками, деякі з них були без палітурок… Рукописні копії творів Аль-Фарабі, Біруні, Абу Алі ібн Сіни, збірники газелів, дастапів — найдорожча частина батькової бібліотеки…

Я заходився складати книжки у стоси. На це пішло чимало часу. Вже заповідалися сутінки, коли я вийшов з дому і нав'ючив чотири великі в'язки книжок на коня. Підійшла бабуся й запитала:

— Ти вже тепер, мабуть, і не приїдеш сюди, синку?

— Ні, — відказав я, натягуючи поводи. Я й досі дивуюся, чому я тоді так впевнено відповів їй. Наче наперед відчув, що судилося мені попереду безпритульні поневіряння. — Не приїду. А самовар візьміть собі. Він і справді тепер нікому вже не потрібний у цім домі.

— Спасибі, сипку. Візьму напам'ять… Нехай буде… А може, все-таки вип'єш чаю, я тобі запарила.

Та я вже рушив, ведучи коня в поводу. Куди я тоді йшов, і сам не знав — куди очі світили. Думками я все ще був у своїй спустошеній, сплюндрованій домівці. Хто це укоїв, хто вчинив над нами таку наругу?! Невже більшовики? Невже їхніми руками було вчинене це варварство? Невже можна одне говорити в промовах, а робити все навпаки?!