Роберт Стівенсон - Корабельна катастрофа

— Ти забуваєш, синку, — глибоко зітхнувши, сказав батько, — що я здатен судити лише про одне, але не про друге. Якби ти навіть мав геній самого Б'єрстадта, мені не додалось би здатності його поцінувати.

— Крім того, — вів я далі, — де ж тут справедливість? Іншим студентам допомагають батьки: надсилають телеграми із вказівками. Ось, приміром, Джім Костелло — він і кроку не ступне, поки батько не підкаже йому з Нью-Йорка, що робити. І невже ти не розумієш: коли хтось виграє, то комусь іншому конче треба програти?

— То я сповіщатиму тебе про всі вигідні справи! — зрадів батько. — Я не знав, що це дозволено. Я надсилатиму телеграми, зашифровані нашим службовим шифром, і ми влаштуємо щось на зразок фірми «Додд і син», ага? — Він поплескав мене по плечі й повторив, ласкаво усміхаючись: — «Додд і син», «Додд і син»…

Коли батько обіцяв надсилати мені свої поради, а комерційна академія ставала східцем на шляху до Парижа, я вже міг дивитися в майбутнє з надією. Та й батькові сама лише думка про нашу спільну участь у біржових шахрайствах так сподобалась, що він аж збадьорився. Скінчилося тим, що після сумної зустрічі на вокзалі ми сіли за обідній стіл у чудовому настрої.

А тепер треба ввести в мою оповідь нового героя, який, не зронивши ні слова і навіть пальцем не ворухнувши, визначив усе моє подальше життя. Тобі доводилось подорожувати Штатами, і, можливо, ти бачив його позолочену баню, що химерно мріє між дерев посеред широкої рівнини. Цей новий герой — не що інше, як капітолій штату Маскегон, який тоді тільки проектувався. Мій батечко вітав ідею цієї будови з почуттям, в якому змішувались патріотизм і жадоба наживи; і те, й інше були в нього Щирі, Він був членом всіх комітетів, зв'язаних з будовою, він пожертвував для неї значну суму, він готувався до участі в більшості контрактів. На конкурс надійшло чимало проектів. Коли я прибув на канікули, батько саме вивчав ті проекти; ця справа цілком його полонила, і першого ж вечора після мого приїзду він почав радитися зі мною. Нарешті я знайшов заняття, якому міг віддатися всім серцем! Щоправда, я був новачок в архітектурі, але Це було все-таки мистецтво; віддаючи перевагу класичному стилю, я розкошував у творчій праці — якийсь прославлений ідіот вважав, що ця здатність притаманна тільки генію. Я з головою поринув у батькові турботи: знайомився з усіма проектами, визначив їхні достоїнства й вади, а крім того, простудіював чимало книг з архітектури, оволодів теорією деформації, вивчив поточні ціни на будівельні матеріали — тобто виконав усю чорнову роботу так сумлінно, що, коли настав час розглядати проекти, «Додд — Велика Голова» був увінчаний лаврами. Його докази були на рівні сучасності, його вибір комітет ухвалив, а я міг мовчки тріумфувати, знаючи, що й ці докази, і вибір належали мені. Коли затверджений проект уточнювали та доповнювали, моя роль стала ще значимішою: я розробив ескіз та власноручно виготував грати камінів у службових приміщеннях, і їх — випадково чи заслужено — прийняли. Запал та здібності, виявлені мною, здивували й порадували батька, а крім того, хоча мені, звісно, й не варто про це розводитись, саме завдяки моїм зусиллям капітолій мого рідного штату тепер не муляє, а милує око.

Отож, коли я повернувся до комерційної академії, настрій у мене був дуже бадьорий, і мої перші біржові операції увінчалися блискучим успіхом. Батько регулярно надсилав мені листи й телеграми. «Ти мусиш сам обдумувати свої рішення, Лаудене, — повсякчас наголошував він. — Я лише повідомляю тобі цифри, і за будь-яку операцію ти берешся на власний страх і ризик, тож усе, що ти зробиш, ти добудеш завдяки своїй рішучості та передбачливості».

Однак легко було зрозуміти, чого саме очікував від мене батько, і я, як завжди, квапився виправдати його сподівання. За місяць у мене вже було біля вісімнадцяти тисяч доларів «академічного капіталу». І тут я впав жертвою однієї з вад цієї системи. Я вже згадував, що «академічний капітал» можна було продавати, отримуючи один процент його номінальної вартості в американських доларах. Біржові спекулянти, терплячи крах, завжди продавали свою одіж, книги, банджо та запонки, щоб покрити дефіцит, а удачливі, навпаки, постійно боролися зі спокусою перетворити частину «прибутків» на долари для оплати цілком реальних утіх. А мені потрібні були тридцять доларів, аби купити приладдя для занять живописом, бо я часто ходив до лісу писати етюди; а що мої кишенькові гроші були на той час витрачені, то одного злощасного дня я реалізував три тисячі доларів «академічного капіталу» і купив палітру, — дякуючи порадам мого батечка, я вже вважав біржу місцем, де гроші самі пливуть до рук.