Роберт Стівенсон - Корабельна катастрофа

Палітру я придбав у середу і був на сьомому небі.

Саме в той день мій батько (сказати «я» означало б покривити душею) намагався влаштувати подвійний опціон на пшениці між Чікаго і Нью-Йорком — як відомо, такі спекулятивні операції на шаховій дошці фінансів вважаються найризикованішими й найнепевнішими. У четвер доля відвернулась від батечка, і в п'ятницю ввечері моє прізвище вдруге з'явилося на дошці у списках банкрутів. Це був жорстокий удар: у будь-якому випадку батькові було б нелегко витримати його, бо хоч би як мучили чоловіка невдачі його єдиного сина, власні невдачі гризуть іще болючіше. Крім того, в гіркій чаші нашої невдачі була й краплина смертельної отрути: батько добре знав мої фінансові справи й відразу помітив нестачу трьох тисяч «академічного капіталу», а з його точки зору це означало, що я украв тридцять справжніх доларів. Такий присуд був, либонь, занадто суворий, але певною мірою батько мав слушність; хоча його біржова діяльність, на мою думку, по самій своїй суті виключала чесність, він педантично дотримувався всіх заведених правил. Я дістав од нього лише одного сумного листа, сповненого, проте, гідності та мужності, й більше він не писав аж до кінця семестру, а я знову став писарем, почав продавати одяг та етюди, аби добути кошти на чергову безнадійну спекуляцію; мої мрії про Париж розвіялись, мов дим, я був позбавлений навіть теплого батькового слова, його звичних порад.

Однак увесь цей час він, звісно, думав не про кого іншого, як про свого сина і про те, щоб з ним робити далі. Я певен, що його вжахнула моя безпринципність, — саме так, безперечно, батько оцінив мій вчинок, — тож він почав заповзятливо обмірковувати, як би в майбутньому позбавити мене всіляких спокус. Тим часом архітектор, котрий будував капітолій, похвалив мої грати; поки батько вагався, не знаючи, що вдіяти, втрутилася доля — і Маскегонський капітолій визначив усе моє подальше життя.

— Лаудене, — сказав батько, зустрівши мене на вокзалі широкою усмішкою, — якщо ти поїдеш до Парижа, скільки тобі треба часу, аби стати досвідченим скульптором?

— Я не розумію тебе, батьку! — обурився я. — Що значить «досвідченим»?

— Це значить — скульптором, якому довірятимуть найскладніші замовлення, — відповів він. — Приміром, оголену натуру або замовлення патріотичного та емблематичного плану.

— На це піде років зо три, — відповів я.

— І ти вважаєш, що цього зможуть навчити лише в Парижі? У нашій країні теж широкі можливості: кажуть, що цей самий Проджерс — дуже вправний скульптор, хоча він, либонь, занадто поважний, аби давати уроки.

— Крім Парижа, цього не навчишся ніде, — впевнено мовив я.

— Так-так, — погодився батько, — я й сам розумію, що це звучатиме вагоміше: «Молодий уродженець нашого штату, син одного з визначних громадян, пройшов курс навчання у найдосвідченіших майстрів Парижа!»

Він говорив, смакуючи кожне слово.

— Любий таточку, про що мова? — обурився я. — Мені ж ніколи не спадало на думку стати скульптором!

— Річ у тім, що я уклав контракт на поставки скульптур для нашого капітолію, — відповів батько. — Спочатку я задумав це як звичайну комерційну операцію, а потім вирішив, що краще перетворити її на сімейну справу. Це співпадає з твоїми бажаннями, тут можна заробити чималу суму, а водночас і виявити патріотизм. Отож твоя згода — і можеш подаватись до Парижа, а через три роки повернешся, щоб оздобити капітолій свого рідного штату. Перед тобою блискуча перспектива, Лаудене. І ще одне: до кожного заробленого тобою долара я додам один від себе. Але чим швидше ти поїдеш і чим старанніше вчитимешся, тим буде краще, бо, якщо перші статуї не задовольнять смаки громадян Маскегону, нам буде дуже прикро.

Батьки моєї матері були шотландцями, тож по дорозі в Париж я мав навідати мого дядечка Адама Лаудена, який, покинувши справу бакалійника, благоденствував в Едінбурзі. Дядько розмовляв зі мною дуже стримано й вельми іронічно. Пригощав він мене чудово; жив я в розкішній кімнаті — але, як мені здалося, дядько відшкодовував кожен цент усіх цих витрат тим, що безперестану потай потішався з мене — окуляри його знай поблискували, а кутики рота знай посіпувались. Ця іронічність, наскільки я зрозумів, пояснювалась лише тим, що я американець. «Та-а-ак! — усміхався він, розтягуючи це слово без кінця-краю. — У вас, мабуть, усе це робиться інакше…»